У розмові про війну Руслан Корнійчук - украй стриманий. Однак цей неговіркий чоловік із села Яполоть на Костопільщині вже четвертий рік - на передовій, у важливий момент бою він уміє знайти потрібні слова для побратимів, аби правильно скерувати їхні дії та зберегти життя. Мав поранення, контузії, лікувався й повертався в стрій. Нагороджений відзнакою головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського «Хрест хоробрих». Це особлива відзнака для кожного військовослужбовця, якою нагороджують за особисту відвагу в бою.
Розповіли у пресслужбі Костопільської міської ради.
До війни Руслан Корнійчук займався сільським господарством. У лютому 2015-го, не маючи жодної військової підготовки, пішов добровольцем в АТО. Спочатку було навчання на Львівщині, а через місяць – Луганський прикордонний загін, де захисник прослужив понад рік і демобілізувався. Там зрозумів, що таке війна, здобув досвід і, що не менш важливо, одержав воєнний психологічний гарт.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Руслан чітко розумів, що має робити: одразу пішов у військкомат. Сказали чекати дзвінка. Чоловік повернувся додому й кілька місяців чергував на місцевих блокпостах.
Дзвінок був усередині липня 2022 року. Речі були вже зібрані, тож вирушив негайно. Саме тоді на полігоні формувався 5-й окремий стрілецький батальйон, він потребував доукомплектування. Місяць тренувань і наприкінці серпня 2022-го вирушили на Чернігівщину. Спочатку Руслан був стрільцем-санітаром, але на війні доводилося виконувати й інші функції. На Чернігівщині воював близько року. У серпні 2023-го боєць одержав поранення в голову.
«Їхав на завдання, почався обстріл. Прилетіла міна недалеко від мене, менше 10 метрів. І попав осколок в голову. Почув вистріл, встиг лише присісти - і відчув дивний теплий вітер й ніби щось потекло по голові. Це була кров. Нас навчали медицині, я добре засвоїв, що треба робити у такому випадку. Знав, що осколок самостійно діставати не можна, він гарячий, і кров сама запечеться. Якщо вирвати осколок, можна лише гірше зробити, я ж не міг знати, наскільки серйозне ушкодження. Паніки не було, розумів, що сам маю собі зарадити в цей момент. Ще з АТО був психологічно готовий: хоч без руки чи без ноги залишуся – я маю вижити», - розповів Руслан.
Старший у групі доповів про пораненого. Авто Руслана залишилося ціле, він навіть збирався сідати за кермо та їхати, але подумав, що може знепритомніти дорогою. Був обстріл, усі полякалися. Поранений скомандував, щоби йому швидко підганяли машину.
«У такій ситуації командувати легко. Хто недосвідчений - той у паніці, що скажеш – те виконує. Я вже мав досвід, тому сам розпорядився, як провести мою евакуацію», - поділився захисник.
У лікарні осколок з голови дістали, усе обійшлося. Місяць полежав і повернувся у свій підрозділ. У лютому 2024-го підрозділ Руслана перекинули в Авдіївку на Донеччині. Саме тоді бої за Авдіївку сягнули кульмінації: було прийняте рішення виходити й зайняти оборону.
«У цьому місті ми були недовго, може, тиждень на позиціях. Ворог взяв нас в кільце, і нас стали виводити. Наша група вийшла повністю, всі живі, служать досі», - розповів Руслан Корнійчук.
Саме за Авдіївку, за бої й утримання позицій Руслан Корнійчук одержав нагороду головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського «Хрест хоробрих».
"Хрест хоробрих" — це особлива відзнака для військовослужбовця ЗСУ, якою нагороджують незалежно від віку, звання чи років вислуги. «Хрест хоробрих» вручають за вияв особистої відваги в бою, за героїчний учинок, пов’язаний із ризиком для життя.
Нагороду захиснику, а також іншим бійцям вручив командир батальйону. Але це було значно пізніше. Після Авдіївки, навесні 2024-го, підрозділ Руслана прикомандирували до 118-ї окремої механізованої бригади й перекинули на Оріхів (Запорізький напрямок), де воїни тримають оборону дотепер.
Руслан Корнійчук починав служити солдатом, потім став старшим солдатом, потім – молодшим сержантом. У нього були контузії, лікувався не один раз. Чоловік уважається обмежено придатним до служби, але, каже, мусить іти на війну. Бо вже має досвід, не боїться як новобранці та розуміє всю відповідальність бійця.
«Чи я стомився? Усі трохи потомилися, четвертий рік війни, усе змінилося за ці роки. У тому ж Оріхові раніше теж було спокійніше. Тепер просто так на вулицю не вийдеш, усе розбите і зруйноване, дрони постійно літають, людей і машин немає. А тут у нас – наче інший світ, наче й немає війни», - міркує воїн.
Як і кожному, хто четвертий рік на фронті, Руслану Корнійчуку довелося бачити всі жахіття війни та пережити втрати побратимів. Але ця тема – найболючіша, про це захисник воліє не розповідати. Принаймні, не зараз.
