Роману на позивний “Шульц” — 36 років. Чоловік служить у 57-му окремому батальйоні сил ТрО Рівненщини. До повномасштабного вторгнення він працював у Польщі, займався зварюванням і фарбуванням. Але 24 лютого все змінилося.
Історію воїна розповіли у пресслужбі батальйону.
«Я почув, що бомблять Луцьк. Подзвонив додому — і вже не міг там залишатися. Повернувся й одразу пішов у військкомат. Бо інакше не міг».
Спочатку — піхота, потім — саперна справа.
«Командир побачив, що я розуміюся на приладах, запропонував приєднатися. Так і почалося. Мінували, розміновували, тягали котушки, ягозу. Іноді просто на плечах».
За роки війни Роман пройшов Київщину, кордон із Білоруссю, Торецьк, Бахмут.
«Найважче — це втрати. Командир, друг, побратими... Ми з ними ділили хліб, піт і обстріли. І раптом — їх немає».
Був поранений, контужений. Але залишався, тримався, навіть коли не було як виїхати з позиції:
«Я сказав командиру, що мені херово. А він поїхав на завдання і загинув. А я місяць сидів на місці — бо треба було. Бо більше нікому».
Романа чекають дружина й 7-річна донька Вікторія.
«Кожного дня питає: "Коли додому?". І я знаю, заради кого я тут».
Про ухилянтів каже просто:
«Я їх не засуджую. Якщо не готовий — будеш тягарем. Краще не лізь. Тут потрібні ті, хто може триматися».
Про ставлення в тилу — із болем:
«Буває, їдеш після госпіталю, а на тебе дивляться як на нікчему. Бо не дав на лапу, бо не той. Це гірко».
Після перемоги чоловік мріє або піти в ДСНС, або повернутися до улюбленого хобі:
«Я з дитинства захоплювався історією, металошукачами, монетами, реконструкціями. Знімався на "Бандерштаті", мрію ще покопати в Хрінниках з археологами».
