Віктор на позивний «Кєра» — боєць 2-го батальйону 104-ї бригади Сил ТрО Рівненщини.
Його історію розповіли у пресслубі бригади "Горинь".
Свій позивний «Кєра» отримав ще задовго до війни, у шкільні роки. Каже, що просто прижився.
«Тут, на військовій службі воно знову якось приклеїлося. Та й все — нічого вигадувати не став».
Віктор став на захист разом із рідним братом Валерієм наступного дня після повномасштабного вторгнення.
«Ще з цивільного життя ми розуміли: коли прийде час, потрібно буде робити свій крок. І він настав».
Наразі брат звільнився, лікується вдома:
«Він захворів і коли ми їхали на Донбас - він звільнився».
Коли говорить про побратимів, його голос м’якшає, а на обличчі з’являється добра усмішка.
«Ми вже всі, як брати. І це тримає. Бо чужому ти ніколи не відкриєшся так, як своєму».
За час служби «Кєра» побував на багатьох напрямках, але один із них закарбувався в пам'яті найбільше.
«Це велика географія, і кожне місце має свою історію та свої втрати. Особливо це відчувалось на Донбасі».
На Віктора вдома чекають дружина, дочка, внуки, брат і вся родина.
«Я воюю за них. Вони — мій тил, моя сила й моя причина повертатися живим. Коли розумієш, що за твоєю спиною — рідні, тоді не маєш права зупинятися».
Після перемоги чоловік мріє повернутися додому до сім'ї — не святкувати, а просто жити.
Його слова наприкінці — прості, без риторики. Але в них сила людини, яка бачила війну й не втратила ясності бачення світу.
«Потрібно подолати страх. Ми всі люди, і кожен боїться. Але якщо не зупинити загарбника, то небезпека прийде до наших домівок. Ми мусимо захищати країну, щоб зберегти свої сім’ї в тилу».