Військовослужбовець Віталій служить в одному з батальйонів ТрО Рівненщини. Позивний "Тиса" чоловік отримав просто — «так хлопці вирішили». Каже, що головне не позивний, а те, як ти служиш.
Історію бійця розповіли у пресслужбі бригади.
Чоловік служить у 2-му батальйоні 104-ї бригади Сил ТрО ЗСУ "Горинь" стрільцем і водночас водієм. За кермом — із юності. Колись возив рибу, працював у господарстві, ремонтував техніку. Тепер — возить побратимів і вантажі на передову.
«Ми всі тут як одне ціле. Кожен робить своє, щоб інший повернувся живим».
До війни Віталій жив у селі Берег на Рівненщині. Тепер — бліндажі, блокпости, бойові виїзди. Але звик не нарікати.
«Що було — те й є. Ми не з тих, хто жаліється. Робимо, що треба».
Рік служби на Донецькому напрямку — це сотні кілометрів, тисячі кілограмів вантажу й безліч спогадів, про які не хочеться говорити. Але коли згадує про побратимів — у голосі з’являється тепло:
«Братерство — це коли тебе прикриють, навіть якщо шансів нема. Ми всі тут уже, як родина».
А ще — справжня родина чекає вдома. Дружина, син і ціла армія хвостатих — шість котів і двоє собак. Навіть на позиції, сміється, тепер мають «підрозділ» кошенят.
«Кішка привела прямо в бліндажі. Маленькі, риженькі. Хлопці вже поділили, хто кого забере після ротації».
Удома - 15-річний син. Допомагає мамі по господарству, косить, оре.
«Без мене вже четвертий рік. Сам усього навчився. Молодець. А я хочу аби він був пожежником».
Про своє майбутнє говорить коротко — без зайвих слів.
«Мрію, щоб швидше закінчилося. І щоб син жив у спокійній країні».
Про ставлення суспільства до військових каже спокійно, але твердо:
«Раніше всі дякували, а тепер дехто забуває. Але ми ж не за подяку тут. Ми за Україну».
Наприкінці додає:
«Терпіння, миру і віри в Збройні Сили. Бо тільки це нас тримає».
