Микола Фурманчук із Костополя пішов добровольцем до війська після того, як у 2015-му мобілізували молодшого брата Артема. За два тижні пройшов прискорений курс молодого бійця, підписав 3-річний контракт і своє 24-річчя зустрічав на Донбасі.
Історію воїна оприлюднили у пресслужбі Костопільської міської ради.
Спочатку було важко, особливо перші пів року. Микола з удячністю розповідає про свого найкращого командира Валерія Войтовича, який навчив його військової справи. Каже, усе, що вміє та знає, то завдяки йому. Поступово молодий чоловік звик до служби, хоча все одно було важко, особливо психологічно. Та після якісної підготовки першого командира з усіма наступними спілкуватися було вже значно легше.
Після демобілізації Микола повернувся додому. У цивільному житті свого місця не знайшов, і у 2019-му знову підписав річний контракт із ЗСУ. Цього разу служба була в управлінні ОК «Захід». Ніби й додому близько, і знайомі на службі були, та Микола на тиловій роботі не всидів: узяв відношення з 10-ї гірсько-штурмової бригади, яка потребувала людей, і поїхав під Маріуполь як розвідник-оператор.
«Коли я приїхав у першу відпустку, мій брат Артем саме був удома після закінчення контракту. Я забрав його з собою, у 10-ту бригаду. Мама плакала, коли ми сказали, що разом підемо служити. Але ми постійно були на зв’язку, щоб вона не переживала. Далі було селище Нью-Йорк на Донеччині, ми з братом були доволі близько один від одного. А потім наші воєнні дороги розійшлися: у мене контракт закінчився, а брат служив далі», - розповів Микола.
У січні 2022 року Артем Фурманчук, перебуваючи у відпустці, загинув у ДТП у центрі Рівного.
У день, коли розпочалася велика війна, Микола був удома. Після закінчення контракту перебував у резерві першої черги й повертатися в армію не збирався. Та коли почув офіційне звернення Президента, одразу пішов у військкомат. Побачивши великий натовп людей, резервіст поїхав шукати знайомих по службі на полігон, звідти вирушив у свою частину на Івано-Франківщину. Колишнє командування радо зустріло Миколу й направило на Житомирщину відбивати наступ ворога.
«Хлопці були, що називається, на характері. Спеціальності були неважливі, вмієш стріляти – стріляй. Є тактика, є люди, визначили, хто куди – і до бою, село за селом. Мені важко сказати, хто ким командував тоді, ми всі були як один. Це була така крута підтримка! І розуміння, за що стоїмо. Часу ми не відчували, яке число – не знали. Бачиш БК, побратимів – і працюєш», - пригадує воїн.
Через кілька місяців підрозділ Миколи Фурманчука перекинули під Бахмут. Там були довго, бачили справжнє пекло. Були посадки, поля й міські бої. На контузії вже ніхто не зважав, випив пігулку, полегшало – і до бою. Поранень не мав, але побратимів поранених доводилося доставляти на евакуацію. Каже, на війні всі побратими – свої, допомагають один одному, чим можуть, але коли поранений твій друг – це особливе. Були на війні й приємні миті.
«У Бахмуті тоді ще все працювало. Ми хотдоги собі могли купити, дуже хотілося відчути цей смак, і ти просто мрієш про хотдог. А як побачиш у якомусь магазинчику те, що любиш – ой-ой, як же цього всього хотілося! Крім задоволення, такі моменти ще й гарно розряджали обстановку», - пригадує Микола.
Рік тому чоловік одружився. З Оленою познайомився під час служби за першим контрактом. Освідчився особисто, в один із візитів дівчини до нього в Краматорськ. Запросив у кафе, купив жовто-сині хризантеми (інших квітів у прифронтовому містечку не було) і, як належить, зробив пропозицію. Відео знімав побратим. Одруження й підтримка дружини додали чоловікові бойового духу, адже він продовжує воювати.
За роки служби Микола Фурманчук отримав кілька нагород: відзнаку Президента «За участь в антитерористичній операції» (2016), відзнаку командувача ОТУ «Північ» (2021), нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «За взірцевість у військові службі» 2 ступеня (2022), відзнаку Міністра оборони – медаль «Хрест ракетних військ і артилерії» (грудень 2024). Захисник ще жодного разу не одягав ці нагороди. Він не любить про них розповідати. Каже, розповість після війни.
