Суддя Дубенського міськрайонного суду Олександра Жуковського розірвала шлюб між чоловіком та жінкою, які прожили разом десятки років.
Про це вона повідомила у себе на Фейсбук.
- Я миттю витягла з шафи чорну мантію, одягла нагрудний суддівський знак на жовто-блакитній стрічці і похапцем спустилась до зали судових засідань.
Дід із бабою більше разом жити не хотів, тож він звернуся до суду з позовом про розлучення. Просив розглядати справу без нього: вік поважний, їхати до суду далеко і зайві нерви здоров’я не додають. Однак, дружина була проти. Вона вимагала для їхнього подружжя строк на примирення. І я зупинила розгляд справи на три місяці.
Минув час, аж дід знову написав листа до суду: примирення неможливе, розірвіть шлюб за його відсутності, а рішення поштою направте на адресу старшого сина, в якого тимчасово живе.
На друге засідання до суду жінка прийшла сама: кароока, з тугою русяво-сріблястою гулькою, без зайвої ваги, але й не худорлява, з прямою спиною. Така замолоду першого козака на селі втримати могла і в поважному віці лишалась вродливою. Лиш сердитий погляд мала. Позов не визнала і без чоловіка в залі справу вирішувати не хотіла.
- Ваша честь, нехай він сюди прийде і в очі мені подивіться! Я хвора жінка, в мене онко, а він кидає мене після стількох років життя! Хай той паразит, той мерзотник тут вголос скаже, що до коханки йде, бо йому хвора жінка вже не треба! Надумав він світом вештатись, дідько б його втрапив!
- Я розумію Ваше обурення, але інших ображати не треба. Роблю Вам зауваження: щоб лайливих слів на адресу чоловіка не звучало під час суду, бо штраф з пенсії платитимите. Навіть якщо він хоче Вас покинути, то він має право цього хотіти як вільна людина.
- Зрозуміла, не буду того покидька… тьфу, вибачте, все-все, не буду, чесно - швидко зорієнтувалась, побачивши мій холодний погляд над окулярами.
Справ дуже багато, тож наступне засідання призначила через три місяці з обов?язковою явкою позивача.
І от саме до запального подружжя я так швидко спускалась в найбільшу залу судових засідань. Зазвичай, ми тут розглядаємо кримінальні справи, адже в кутку є спеціальне скляне приміщення, де утримуються окремо підсудні під вартою.
Та коли збирається буря, то теж краще обрати просторіший зал: менше шансів, що люди впритул стикнуться разом.
Секретарка судових засідань зі стажем - це майже практичний психолог в суді, тож одразу повела подружжя туди, де лавки стоять подалі одна від одної.
Першим слово взяв чоловік-позивач. На диво крепкий високий дідусь. Ох і красень, мабуть, він був у молодості, бо й зараз проглядаються дуже гарні риси обпаленого сонцем обличчя. Навіть кофтина не ховає його біцепси на руках, що звикли до фізичної праці. Діда би постригти, форму бороді дати в барбершопі, одягнути в модний лук та можна в рекламу: про цілющу силу джерельної води знімати. В такого може і справді коханка є на шостому десятку життя.
- Пані суддя, коли ж Ви мене розлучите? Я пожити хочу спокійно кілька літ, скільки ж мені лишилось, років десять від сили? Просто пожити хочу, розумієте? Яка коханка, що за маячня! Я за хатніми справами і городами світу білого не бачу! Вона хвора? Ви її спитайте, коли ж вона хворіла? Спитайте, коли та операція по онко була! – обурювався чоловік, якого змусили прийти до суду за розлученням.
- Добре, відповідачка, скажіть, будь ласка, коли Вас оперували? Ви минулого разу казали, що хворієте та й тому ніби чоловік жити з Вами не хоче, - перепитала я.
- Ну як коли… то ж ото, коли Чорнобиль бахнув, - ніяково відповіла жінка.
- У 1986 році? – не повірила я своїм вухам.
- Ну, та так.
- Почекайте, це було понад тридцять років тому! І рецидиву захворювання не було? – уточнюю, все ще не довірячи своїй здатності підрахувати роки.
- Та дякувати Богу не було. Але ж мені нічо тяжкого робити не мож.
- А Ви десь працювали за своє життя? – намагаюсь для себе розібратись у мотивах розлучення.
- Ні, ото як порізали, то більше і не робила.
- А інвалідність маєте?
- Була третя група, потім її забрали, бо органів ніяких не видаляли.
- То добре, що все добре. Але чого ж Ви мені сказали, що хвора?
- А що, я не хвора? Хто онко пережив, той ніколи більше здоровим не буде! – Продовжувала вона грати роль жертви.
- То справа Ваша у що вірити,- відповіла,стримуючи здивування від таких маніпуляцій. - В світі є дуже багато людей, які знаходять в собі сили жити на повну силу після подолання тяжкої недуги.
- О, Ваша честь правильно зрозуміла, хто в цій сім’ї керувала роками, - відгукнувся навіть без тіні сміху чоловік. – Вона справді дуже красива жінка і була замолоду, і лишається зараз. Але не в тому справа.
Я віддав її своє життя, а повернути собі хочу лиш старість.
Вона ніколи не працювала, бо їй не можна було нервуватись і піднімати тяжке, - хоч через рік після операції, хоч через п’ять, хоч через двадцять. Як лиш я щось заговорював, то одразу неслось: «Ти мене не любиш, ти знайшов іншу, я свою молодість з тобою згубила».
А я кохав її, кохав до нестями і на руках носив, бо подарувала мені сина та дочку.
І працював на двох роботах. Знаєте, я - ж ветеринар, то без грошей ми не лишались. А ще свої городи порав і худобу глядів - увесь час на землі гарував сам як віл. А вона навіть грядку коло хати просапати не нагиналась зайвий раз. В селі всі дивувались, я ж не зважав. Її ж до Криму на відновлення регулярно з дітьми виправляв, і до Єгипту навіть з онучками. А сам хвиль моря ніколи не чув.
Та й так жили. Спочатку з кохання. Але я втомився, втомився чекати допомоги, втомився все тягти сам, втомився дома не мати розуміння, бо мало і мало. Набридло. Нічого більше не хочу: ні жінки, ні від жінки. Я все їй лишаю – хату з ремонтом і всіма зручностями, землю, городи. Собі лиш трактор візьму, бо і так ним їздити не вміє та не буде.
А вона мене і відпустити по-людські не може. Казав адвокат, що якщо я скажу на суді, що жити з нею не хочу і не буду, то нас розлучать. Будь ласка, Ваша честь, я прошу, звільніть мене! Може ще встигну світ побачити і життя відчути на його заході, - завершив свою пристрасну промову в судових дебатах чоловік із сумними очима.
В великому залі засідань, серед мікрофонів і екранів, правда роззброювала.
Запальна жінка лиш прошепотіла у відповідь: «Пробач».
І я іменем України розірвала цей союз, бо рятувати вже було нічого.
Шлюб - це не лише про кохання. Це ще й про добровільність і взаємоповагу. Насильно його зберегти неможливо.
