Андрій на позивний «ЛАМ» — військовий медик, кардіолог із Костополя. Служить не вперше — ще з 2015-го. Зараз - знову у строю. Евакуації, вибухи, моральне та фізичне виснаження, але жодного разу не шкодував, що пішов у військо. Після перемоги мріє про тишу й рибалку.
Розповіли у пресслужбі бригади "Горинь".
Повернення
“Вперше я пішов у 2015-му, в четверту хвилю мобілізації АТО. Служив у 30-й бригаді, в медроті, на Світлодарській дузі. Після — повернувся до Костополя, де завідував терапевтичним відділенням. Усе було звичним та зрозумілим”.
24 лютого
“Я прокинувся без двадцяти чотири. Побачив у новинах — по Києву працює ППО. І все. Далі вже ніхто не спав. Я одразу зібрав речі. Через кілька днів мені подзвонили з військкомату. Спершу потрапив у немедичну посаду, а вже згодом — офіційно повернувся до медицини”.
На позиціях
“Ми були на Торецькому напрямку, потім — Очеретине, кілька днів під білоруським кордоном, далі — Приютне, Куп’янський, лівий берег Осколу. Нині частина цих територій під окупацією. Найбільше запам’ятовуються не бої, а очі хлопців, що повертаються — поранені, але живі. Тоді я щасливий!”.
Коли рятуєш — часу на страх немає
“Бували критичні моменти. Сапера поранило — а в нього алергія на препарат, який був під рукою. Вижив. Іншого — зачепило біля шиї, пов’язка злетіла, рана відкрита. Встигли. Але найважче — не кров та рани. Найважче — коли після бою хлопці вриваються на стабпункт в стані афекту й кричать: «Ми ледве вийшли!» — отоді трясуться не руки, а всередині все”.
Чи шкодую?
“Ні. Повторив би. Хоч і важко, хоч іноді думаєш: «Нахолєри?» Але я зустрів справжніх людей. Ми добровольці. Наш медпункт — жодного «з-під палки». Люди самі приходили, били пороги, щоб їх взяли. Я за це тримаюсь”.
Сім’я та син
“Вдома чекають дружина, син, батьки. Синові 23, він не медик — працює айтішником у медзакладі. Я питав, чи піде в армію, сказав: «Як треба — піду». Але я вважаю, що кожен має бути там, де принесе найбільше користі”.
Хто, якщо не ми?
“Мене вразив хлопчина ще у 2015-му. Без ноги, без руки, 25 років. Я питаю: «Що далі?» — А він: «Ампутують — і я назад, до своїх». Отака сила духу. Бо це наша земля. Ми не для війни народжені, але якщо не ми — то хто?”.
Після війни
“Мрію про прості речі. Тиша, світанок над водою. Спокій, який не треба ділити з війною. Хочу риболовлю, де не свистить поруч. І — повернутись до медицини, бо це моє”.
Що сказати українцям?
“Не чекайте, поки «льопне за хатою». Усе вже стосується кожного. Якщо не можете в піхоту — підіть у логістику, на водія, в медики. Допомагайте ЗСУ. Бо потім буде пізно!”.
