Старший солдат із Волині Віктор Григорович майже три роки приховував від матері те, що він був на фронті.
Про це повідомляють у 23-му інженерно-позиційному полку.
Як зазначається, Віктору 26 років, з яких три - служить в лавах ЗСУ. Його рідні брати теж боронили Україну: Сергій – учасник АТО, а Іван – з перших днів повномасштабного вторгнення вступив у добровольче формування...
- 24 лютого 2022 року життя поділилось на «до» і «після». Моє «до» - відносно безтурботне. Служив строкову службу у нацгвардії. Навчався. Працював. Все, як у всіх. А «після» - виклик і випробування.
Тоді кожен мав зробити вибір, як і що має робити. Нас в сім’ї - троє синів. На плечі старшого брата Сергія впала охорона і безпека дітей, оскільки є багатодітним батьком. Іван, наш середній брат, вступив у місцеве добровольче формування, але ненадовго, бо пішов у ЗСУ. А потому, у березні, я теж був мобілізований. Й з цього часу почалась моя служба у складі 23 інженерно-позиційного полку, - розповідає старший солдат, водій одного із підрозділів нашого полку.
А далі була адаптація і перша ротація на Схід.
- Ми з побратимами були направлені на Харківський напрямок. Копали там окопи та траншеї, будували фортифікації. Це був не простий, виснажливий період, але ілюзій про те, що ця війна триватиме два-три місяці у нас не було. Хоча ми надіялись, що до кінця року нам все-таки вдасться звільнити Україну від загарбників, - згадує військовий.
Оптимізм, весела вдача та щира посмішка - візитівка Віктора. Не раз йому вдавалось надихати тих, хто перебуває поруч.
- Завжди потрібно підтримувати позитивну атмосферу: вдома, коли телефоную рідним, і серед побратимів. Тож не раз доводилось створювати гарний настрій, жартувати та підтримувати бойовий дух, коли бачив, що довкола хтось біля мене «тухне». Бо сумних і так тут вистачає, - говорить воїн-інженер.
Віктор згадує, як ротація за ротацією змінювали одна одну: Запоріжжя, Харків, Донецьк… Та найбільше, жартує, боявся не самого обстрілу, а реакції матері.
- Моя мама думала, що весь цей час я знаходжусь в ППД (пункт постійної дислокації, ред.). Бо я їй так розказував і братів просив мене не видавати. І навіть, коли у рідному селі у мами запитували як я і де, то вона всім розповідала, що далеко від фронту.
А сам в той час переживав, щоб під час обстрілів нічого не сталось, бо що тоді мамі скажу? Не так страшна війна, як гнів мами, - каже Віктор.
Однак насправді, військовий таким чином оберігав матір, намагаючись не турбувати її хвилюваннями. Він розумів, що мама і так переживала за його брата-«штурмовика», який дуже часто перебував у «гарячих точках».
Минав час і таємниця про ротації не могла тривати вічно. У грудні 2024 року життя Віктора змінилось назавжди. На жаль, під час виконання бойових завдань, брат Іван загинув на війні. Ворожа армія забрала його життя. Це була величезна втрата для родини і для цілої країни.
- Я тоді також був на виконанні бойових завдань. І хоч завжди намагаюсь триматись, але я не був морально готовий до цієї звістки. Здавалось, зупинився світ. Це був великий удар для нас всіх. З того часу я перестав приховувати від мами своє місце перебування, - сказав військовий.
Також Віктор не раз втрачав на війні побратимів, а тому понад усе хоче, справедливого закінчення війни.
Військовий понад усе мріє про Перемогу, хоче повернутися до нормального життя, створити сім’ю і будувати майбутнє в мирній Україні.
Віктор зізнається, що навіть після закінчення війни йому хочеться підтримувати з побратимами зв’язок, адже це ті люди, які розуміють його навіть без слів.
За мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові, а також за зразкове виконання військового обов'язку та високий професіоналізм, проявлені в умовах збройної агресії російської федерації проти України старший солдат Віктор нагороджений президентською відзнакою «За оборону України», нагрудним знаком «Захиснику України» та «За зразкову службу» від МОУ, а також відзнакою 23 інженерно-позиційного полку – «Надійний захист у бою».
