До війни 36-річний Володимир Мамчур кілька років працював у ремонтній бригаді «Костопількомунсервісу» та в комунальній ритуальній службі.
Повістку одержав навесні 2024-ого.
Спочатку був Рівненський полігон, потім - навчальний центр у Житомирі, і під Слов’янськ на Донеччині. Служив у 95-й бригаді снайпером. Чоловікові доводилося витягувати поранених із поля бою, а потім і його самого витягнули з пораненою ногою. З одним із побратимів, якого рятував під Торецьком, Володимир зустрівся в Костопільській лікарні: кожен мав на правій нозі апарат Ілізарова.
Історію бійця оприлюдинили у пресслужбі Костопільської міської ради.
До мобілізації Володимир не мав ні найменшого досвіду військової служби. Усьому довелося вчитися. Пройшов навчання на сапера в навчальному центрі, потім із новобранцями-снайперами додатково працювали інструктори вже у Слов’янську на Донеччині. Так і воював: бойові виходи-позиції-навчання.
Перший бойовий вихід був улітку 2024-ого в Торецьку на Донеччині. Там Володимиру довелося багатьох поранених побратимів виносити з поля бою та перев’язувати їм рани. Там одержав перше своє поранення - вогнепальне осколкове у плече внаслідок мінометного обстрілу. Місяць - у лікарні й на Слов’янськ. Потім була Суджа на Курщині.
«У Суджу зайшли 5 серпня. Ми були вже не перші, стояли в обороні, потім відбивали штурми. І я не сказав би, що росіяни дурні, вони діяли продумано і ритмічно. Місцевих мешканців уже не було на той час. Наші трохи допомагали їм, але потім вони повиїжджали. У Суджі все мінялося дуже швидко: уранці було одне, до обіду - інша картина, а через три дні переїжджаєш за 10 чи 15 кілометрів, і там зовсім інша обстановка.
Та все ж було цікаво. Коли летить на тебе КАБ, а це 250 чи 500 кг, ти з життям прощаєшся і згадуєш геть усе до найменших подробиць: і чому бабця вчила, і як до церкви водила, і що в Біблії написано, і всі молитви пригадуєш, які коли-небудь чув. У такі моменти чомусь сльози самі ллються», - поділився боєць.
27 серпня під час штурму села Погребки на Курщині Володимир Мамчур одержав друге поранення.
«По нас били і з «Градів», і з усього, що мали. Наші позиції розбили. У мій окоп прилетіло, що прилетіло – не знаю, одержав вибухову травму та, як потім взнав, багатоуламковий перелом стегна. По рації повідомив, що поранений і йти не можу. Мене несли більше двох кілометрів і на ношах, і на плечах. Місцями евакуація була дуже тяжка. Дронів над нами було – наче горобців на току. Крили нас з усього. Пам’ятаю, що від болю сльози лилися ріками. Та все ж мене донесли до пікапа і вивезли», - пригадує захисник.
Далі були госпіталі в різних містах, зараз воїн лікується в Костопільській лікарні. Тут, у сусідній палаті, і зустрів побратима, якому перев’язував поранену ногу й виносив з поля бою в Торецьку. Обидвоє під час зустрічі були з апаратами Ілізарова на правій нозі.
«Як я вижив - я не знаю. Ще до війни мій молодший брат помер підлітком від раку, потім батько, потім мама… Від розпачу у мене тоді стався нервовий зрив. У моєму житті раніше теж були ситуації, в яких я міг загинути. Але я залишився живий, пішов воювати, і якось вижив у пеклі війни. Ось там ти це все і пригадуєш.
Багатьох моїх побратимів уже нема. Бувало, що розмовляєш з побратимом, кидає він тобі пачку цигарок – і тут його нема… 200-ий… просто на твоїх очах. Я раніше працював у ритуальній службі, бачив багато покійників, було ніби не звикати. Але звикнути до втрат побратимів, які гинуть просто у тебе на очах, неможливо», - каже Володимир Мамчур.
У воїна попереду реабілітація та відпустка. Про продовження служби поки не йдеться. І все ж він не проти повернутися на фронт, до своїх побратимів.
