Віталій на позивний «Вітамін» - родом із Хмельниччини. Він пройшов пекло Очеретиного, вижив під Запоріжжям, тримався під Куп’янськом — й досі продовжує службу в 59-му окремому батальйоні Сил ТрО «Поліська січ» 104-ї бригада тероборони ЗСУ "Горинь".
Історію бійця розповіли у пресслужбі бригади ТрО Рівненщини.
«З вишкою — у командири. А далі — назад у люди»
«Початок 2023-го. Прийшов у військо — дали посаду командира взводу, бо маю вищу освіту. Але я не хотів вести хлопців на смерть. Перевели в автороту. Встиг політати на “Мавіку”. А з весни 2024-го — я в 104-й бригаді. І одразу — в самісіньке пекло - Очеретине. Через 15 хвилин після прибуття вже лежав під вогнем».
Очеретине. «Найстрашніше було не ворога боятися — а коли працювала наша арта»
«Гупало так, що земля дрижала, а ти не знаєш: це по нас чи повз. У тому хаосі найгірше — не розуміти, звідки смерть прилетить. Контузія, кров, смерть — усе навколо. Один побратим із кулеметом не міг навіть пальцем поворухнути. Іншого — з розірваним животом — винесли. Ми тримали позицію з “Руною”. Коли біля мене впала 82-га міна, осколок прошив ногу. Я міг лягти. Але встав. І з тим уламком — пішов далі в бій. Бо хтось мав тримати стрій».
Запоріжжя: «День народження»
«13 липня — день мого народження. Замість святкового дня — темний бліндаж і тіла, які півтора місяця пролежали на позиціях. Сморід, трупні випари, повітря від якого паморочиться голова. Коли виносили загиблих я посивів до копчика. За кілька днів — знову в бій. Бо війна не чекає, поки ти оговтаєшся».
Куп’янськ. «Прилетіла 120-ка. Я впав. Побратим — навіки»
«Табаївка. Нас ніхто не зустрів. Пішли двійками в посадку. Переді мною йшов кулеметник — зараз його вже нема. Міна лягла в 15 метрах. Я впав — вижив. Він не встиг. Потім СВП — за два метри від голови. Вижив знову. Але руку підняти повністю не можу й досі».
Поранення. «Три операції — уламок не дістали»
«Рука болить, не працює нормально. У Харкові накосячили зі швами. У Хмельницькому знайомий хірург трохи полегшив. Але уламок так і лишився. Через це пішов із штурмовиків. Бо коли лишаєшся без руки — це вже інша війна. Війна із собою».
Філософія. «Тут не до філософії. Але любов — важлива»
«Коли земля здіймається над тобою — не думаєш про сенси. Там працюють інстинкти, а не філософія. Але потім, коли стихає артилерія і ти ще дихаєш — починаєш думати. Про любов. Про віру. У себе, у побратимів, у те, що ми вистоїмо. Бо після цього всього має відродитись країна. І ми — разом із нею».
Родина. «Брат — теж у строю»
«Мої найближчі — мама, тато і рідний брат. Ми з ним обидва воюємо: я — тут, він — на Херсонщині. А вдома нас чекають усі. Чекає родина.
Хобі та плани. «Генералом не буду. Хочу на кухню»
«За фахом — готеляр. Умію готувати — від простої яєчні до кролика з розмарином. Їжа — це моє. Люблю цей процес, люблю робити смачне для інших. Я універсальний, можу підлаштуватися під будь-які умови. Можливо, після війни повернусь до своєї справи. А може — залишусь у війську й далі нести службу. Подивимось».
До молоді. «Хто йде — мусить розуміти, на що він йде»
«Зважуйте всі “за” і “проти”. Це не 2014-й. Тут можна потрапити на евак не зробивши жодного пострілу. Кожен має вирішити сам. А хто ухиляється — той знає, від чого тікає. Ми не судді. Ми — ті, хто витягує все на собі, коли інші мовчать та ховаються».
Завершення. «Читайте. Любіть. І не забувайте, за що ми воюємо»
«Нам усім треба більше віри, більше любові. Бо тільки вона зможе повернути нас до життя після цього всього. І якщо можете — не мовчіть. Розповідайте. Слухайте. І пам’ятайте».
