Михайло на псевдо «Воєнний» служить у ТрО Рівненщини. Цей позивний закріпився за ним ще задовго до повномасштабної війни.
Історію воїна розповіли у бригаді "Горинь".
У 2015 році чоловік уперше став до лав війська. Служив у зоні АТО на Луганському напрямку. Після повернення додому на кілька років змінив камуфляж на цивільний одяг, працював, будував звичайне життя. Але 24 лютого 2022 року усе змінилося.
«Дали повістку, 25-го поїхав, а 26-го вже був у частині», — згадує він.
Так розпочався новий бойовий шлях Михайла у складі 104-ї окремої бригади «Горинь».
Спочатку — номер обслуги 82-мм міномета. Згодом — командир відділення. Потім знову артилерійська робота. Дніпропетровщина, Торецький, Запорізький, Донецький напрямки, Очеретине — географія змінювалася, але завдання залишалося одним: працювати та тримати свою ділянку фронту.
Робота артилериста — це не лише постріл. Це десятки кілограмів боєприпасів, постійне переміщення гармати, облаштування позицій, небезпека, яка може прийти з неба будь-якої миті.
«Останній раз я був на позиції — походу, зірвав спину. Не міг ходити, не міг вилізти на другий ярус», — розповідає Михайло.
У його пам’яті назавжди залишилася одна з позицій. За день по ній противник накрив наших воїнів десятками ударів.
«Мабуть, до 60 “Градів” прилетіло. Вийшли, подивилися — навколо бліндажа вирви. Саме головне — всі живі».
Сьогодні чоловік говорить про війну просто й прямо:
«Зараз набагато важче, ніж у 2015–2016 роках. Все щось літає, небо постійно грязне, набагато більше різних дронів».
Але за цими словами — не страх, а досвід людини, яка вже багато разів проходила через небезпеку.
Поки Михайло на фронті, вдома ростуть дві доньки — тринадцятирічна Анастасія та маленька Поліна.
«Просто хочу далі побачити дочку. Одну і другу зустріти — і все буде…».
Для нього війна — це не про красиві слова. Це про відповідальність. Про своїх побратимів. Про землю, яку не можна віддати ворогу. Про можливість повернутися додому.