Боєць ТрО Рівненщини Іван Гнатюк на позивний «Хитрий» пішов на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення. Не мав бойового досвіду, але мав найголовніше — рішучість. Макарів, білоруський кордон, Бахмут — і полон. Його захопили «вагнерівці». 40 днів катувань, побоїв, знущань. Але він вистояв і повернувся додому.
Розповіли у пресслужбі бригади "Горинь".
«Мене витягли з кімнати непритомного. Потім на допитах не пам’ятав навіть дня народження дружини. Біль, голод, бетонна підлога й страх — усе було. Але я не зламався. Я говорив собі: “Ти повернешся. Ти ще потрібен”. І я повернувся».
Там, у підвалах, він навчився цінувати найпростішу річ — хліб.
«Я тоді зрозумів, що таке хліб насправді. Про нього всі говорили, мріяли. Маленький шматок — як золото. Коли вийшов із полону, більше ніколи не дозволяв собі викидати хліб. Це — символ життя. І якщо він є — значить, ти ще живий».
Його головна опора — син. 12-річний хлопчик, який чекав, вірив і зустрів тата вдома. І головна справа — будівництво.
«Коли був у полоні, уявляв: вийду — і знову буду будувати. Дім — це спокій. Це те, що залишаєш після себе. Мені треба робити щось справжнє, руками».
Іван має серйозну травму плеча. Але щодня — на будівництві, на об’єктах, на ногах. Каже:
«Я знаю свою ціну. Я не боюся жити. Війна навчила, що головне — не втратити себе. І не відкладати життя на потім».
Іван знову відбудовує зруйноване — зовні й усередині. Бо будівництво — це не лише про цеглу. Це про силу, яка тримає людину на землі.
«Я не маю здоров’я, як раніше. Але маю дві руки, дві ноги, голову. І маю віру, що ще збудую. Бо найбільша перемога — не над ворогом. А над страхом. Над зневірою. Над болем, який не забрав тебе з дороги».
