Іван Павлюк на позивний «Іванович» - родом із Млинова, що на Рівненщині. Йому - 42. До повномасштабного вторгнення працював на будівництві – займався внутрішніми та зовнішніми ремонтами. Строкову службу не проходив. Але з 25 червня 2022 року – у строю. Спочатку – ДФТГ, потім - солдат у 57-му батальйоні 104-ї окремої бригади “Горинь”.
Розповіли у пресслужбі батальйону.
«Прийшла війна – треба щось робити. Сидіти вдома й чекати, що все само мине – не мій варіант».
Початок повномасштабного пам’ятає чітко.
«Мали їхати на роботу – не поїхали. Почалась війна».
На фронті - уже понад два роки. Пройшов Торецький напрямок.
«Війна є війна. Ми стріляємо, по нас стріляють. Найважче – вижити».
“Іванич” каже, до всього можна звикнути – навіть до війни. Але ця звичка залишає шрами.
«Людина привикає. Але ті, хто прийдуть пізніше, будуть довго відходити. Ми вже стали холоднішими. І більше цінуємо кожну хвилину життя».
Удома на чоловіка чекають дружина, мама та двоє синів. Молодшому – 3 роки.
«Йому кажемо, що тато на роботі. А старший уже все розуміє. Готується. Знає: захищати доведеться».
Про тих, хто ховається від війни, говорить холодно:
«Кожен сам вибирає. Але чим менше людей тут, тим важче тим, хто є».
Вірить: перемога буде, але для цього потрібно багато працювати.
«Головне, аби люди перестали думати тільки про свою задницю. Бо хата з краю – не спрацює. Рано чи пізно дійде до всіх. Краще – раніше. Бо потім може бути вже пізно».
І додає, як є:
«Наша задача зберегти життя своє та побратимів. Щоб не було ні “трьохсотих”, ні “двохсотих”».
