Інструктор із РХБЗ на позивний "Мольфар" служить із 26 лютого 2022-го в ТрО Рівненщини. До війни — інженер, будівельник, людина техніки. Зараз — інструктор у бригаді, яка тримає один із найскладніших напрямків. Микола служить разом із дружиною, а його син воює із 2014 року. Мотив чоловіка — не страх і не гнів. Він чітко розуміє, що росія знищує українців як націю, і допускати це — значить зрадити.
Історію бійця розповіли в 104-їй бригаді ТрО ЗСУ Рівненщини.
Як усе почалося
“Мене звати Микола, позивний Мольфар. Чому так? Бо трохи передбачаю. Не все, але… відчуваю. До війни встиг пожити кількома життями: строкова служба — на флоті в Криму. Потім — цивільна праця: будував заводи, проєкти в комунальній та інженерній сферах. Але з 26 лютого 2022 року — я в ЗСУ. І з першого дня — у 104-й бригаді. Починав головним сержантом 59-го батальйону. Тепер — інструктор РХБЗ”.
РХБЗ: робота, яку довго не помічали
“Я навчаю наших військових, як розпізнавати й протистояти хімічній, біологічній, радіологічній та ядерній загрозі. Раніше на це майже не звертали уваги. Видавали ОЗК ще радянського зразка — їм по 40 років. Протигази, непридатні для бою. А про підготовку — взагалі мовчу. У навчальних центрах ледь знайдеш інструктора з РХБЗ.
Тим часом ворог почав застосовувати хімічну зброю. Люди мають знати, як себе захистити. Я навчаю цьому, бо маю фахову освіту — технік атомної енергетики. Вчився і в технікумі, і в Севастополі”.
Війна поруч. Але в головах — мир
“Мене тривожить не брак спорядження. А байдужість. Люди в тилу часто вважають: війна десь далеко, їх не торкнеться. Це — помилка. Це пасивність, яка нас вбиває. Мотивація низька, бо в суспільстві не виховують патріотизм. Діти не чують про нього ні в школі, ні з екранів. Коли молодь зростає на реаліті-шоу — не дивно, що їй байдуже, хто захищає її майбутнє. Ветеранів принижують у транспорті. Деякі бояться показати посвідчення. Бо не хочуть виглядати жебраками. Поки ми так ставимось до своїх воїнів, нових не буде”.
Один фронт — одна сім’я
“Я служу разом із дружиною. Вона — фінансист у нашій бригаді. Син — у 28-й бригаді. Він на війні з 2014 року. Тоді закінчив військовий коледж і пішов у бій. Хоча були моменти, коли хотів звільнитись — бо армія, за яку він воював, змінилася. Зменшилось забезпечення. Зникла повага. Командири перестали рахуватися з бійцями. Це боліло. Але після повномасштабного вторгнення він залишився. Бо зрозумів: інакше — не можна”.
Чому я досі в строю?
“Мені — 56. У мене контузії. Але я не можу піти. Бо бачив, що таке окупант. І знаю: він не зупиниться. Це не просто ворог. Це — сила, яка хоче знищити нас як націю. Забрати нашу мову, ідентичність, землю. Коли діти з дитсадка знатимуть, що бути українцем — це гідно. Коли кожен говоритиме українською не через примус, а з гордістю — тоді ми переможемо”.
Перемагають ті, хто не здається
“Я вірю в Перемогу. Бо ми боремось. І тільки той перемагає, хто бореться до кінця. Може здатись, що все втрачено — а саме в цей момент може статися перелом. Тому — не маємо права опускати рук. Не маємо права здаватися. Інакше — не буде України”.
