Юліанові Ступаку було неповних двадцять два - він загинув у розквіті літ, маючи звання лейтенанта та посаду командира взводу.
Як повідомляють у Генштабі ЗСУ, Юліан загинув у бою з окупантами у Харківській області.
Про війну він знав не з розповідей. Минуло менше року з отримання ним першого офіцерського звання та випуску із Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Він встиг мужньо проявити себе у протиборстві з ворогом у районі проведення операції Об’єднаних сил.
Колеги офіцера кажуть, що Юліан особливо вирізнявся умінням передбачати та прогнозувати події на полі бою. А ще був неймовірно хоробрим.
Підлеглі розповіли, що коли ворог в окоп кинув гранату, взводний не розгубився, підняв її і миттєво жбурнув у бік росіян.
Так до загального переліку втрат росіян додалося троє "двохсотих".
Так само швидко зорієнтувався Юліан і тоді, коли із РПГ-22, з доволі незручної позиції, вправно підбив ворожий танк, що заходив з тилу у район оборони "холодноярівців".
Того ж дня, увечері, телефонуючи батькові, сказав: "Батя, я вбив його звичайнісінькою "Мухою"… Так що, не такі вони вже й безсмертні! Палають чудово!.."
Надзвичайно важким був останній бій відважного офіцера. Українці мужньо стримували ворожий наступ. Щогодини робити це було дедалі важче, адже по піхоті майже безперервно гатили артилерія і танки. Було ухвалено рішення полишити позиції. Прикривав відхід бійців командир взводу. Рятуючи підлеглих, Юліан Ступак отримав смертельне осколкове ураження. Ціною власного життя він не лише сприяв перегрупуванню взводу, але й не дав можливості ворогу продовжити наступальні дії.
Посмертно президент присвоїв Юліану звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".
