Суддя Дубенського міськрайонного суду Олександра Жуковська розповіла про справу щодо позбавлення жінки батьківських прав на 13-річну доньку.
Про це вона написала у себе на Фейсбук.
- Цей позов до суду подала бабця років за шістдесят. Худорлява, з гордовитою поставою і лицем, прорізаним глибокою борозною між бровами, що робить погляд твердючим. Здається, що очі вже виплакали всі сльози. Сухі, не згідні на компроміс. Але спрацьовані руки, які вона нервово тре одна об одну, і також ледь помітна посмішка кутиком губ, видають і її хвилювання, і сподівання на добрий результат.
- Встати, суд іде! – оголосила секретарка.
І бабця повільно виструнчилась. Поряд підскочила дівчинка 13-ти років. Теж худесенька, ще кирпата, зі світлим волоссям і сумними очима. Я впізнала її по фото зі справи – це Марія, про долю якої йдеться. Прийшла, значить. Рішуче налаштована. Проти матері. Це очевидно, бо притулилась до бабці, а руки несвідомо стиснула в кулаки.
Водночас мама на лаві з протилежної сторони, повільно піднімаючись, дивиться у підлогу. Огрядна чорнява жіночка років за тридцять. За її спиною ще двоє дівчат підліткового віку. Тоненькі, чорнявенькі і з такими ж очима, як у Марійки. Невже сестри? Цікаво. Їх матір як групу підтримки привела, чи що?
- Добрий день. Присідайте всі, - і дівчата з жінками опустились на дерев?яні лавки в залі судових засідань.
Я знаю, що в українській мові слово «присідати» означає виконувати спортивну вправу присісти-встати. Але в суді так говорять замість звичного «сідайте». То такий місцевий забобон, щоб не зурочити та надовго не «сісти» за ґрати. І логіка теж є, бо до суду та інших учасників звертаються стоячи, тож доводиться людям постійно вставати і знову сідати. Тому «присідайте», то не таке вже й невдале слово. Воно підсвідомо навіює відвідувачам, що не довго їм на судових лавах залишатись.
Що ж, жінки мені довіряли. Ми почали слухання справи з третьої спроби. Перші були невдалі, бо матір просила дати їй можливість приготуватись. Я погодилась. Але на цей раз вона не принесла жодного нового доказу, лиш привела двох дівчат. Це мало б на мене вплинути позитивно, але лиш викликало підозри. Я побачила, що жінка віддала перевагу старшим дітям, а меншу таки покинула бабі, як та і писала в своєму позові.
Найскладнішим етапом виявилось заслуховування.
- Ваша честь, я двадцять років не мала дітей, - розпочала сповідь сивочола позивачка, - та й зрештою наважилась вдочерити новонароджену дівчинку. Ростила її, плекала як найріднішу. І до школи вона ходила, і одягнута та нагодована була, та й навіть на море возила, відкладаючи копійку щомісяця. До підліткового віку все було добре, а потім… чи недогледіла я, чи кров заграла, але з шістнадцяти років не могла дати їй ради.
До 25 років вона народила трьох дітей. Тяжко було – не то слово, а де батько цих дітей я і не знаю. Але ж тягли, старались. А от як Марійці виповнилось три, то донька зібрала свої пожитки, двох старших дівчат і забралась геть. Меншу покинула мені, ні слова не сказавши. Просто одного ранку я побачила пусті шафи і в ліжечку дитятко. От і вся історія.
Відтоді майже десять років минуло і я, нарешті, наважилась зробити те, що мала б одразу: визнати, що моя донька моїй онучці не матір. І нести той свій хрест далі. Без Марійки я вже життя не уявляю. Але вирішити якесь побутові питання без згоди її матері не можу. От на море з танцювальним колективом відправити – треба шукати її так звану матір і просити дозвіл, а та хоче дасть, а хоче ні. Іноді і шантажує – дай тисячу, дай дві, бо ж старших годувати треба. Спитайте її, чи вона десь працює і скільки своїй меншій дитині за ці роки грошей дала, чи хоч раз до школи зібрала, чи що на День народження подарувала? І більше ніяких доказів не треба буде, щоб Ви зрозуміли, яка вона «мати».
- Яка я мати? Я погана? Та я двох старших тягну, а ти чим пишаєшся, що мені в твоєму домі місця не знайшлось? Дітей я змолоду понароджувала, то що ти мене навчила як себе вести? Чи сильно допомогла? Пиляла лише яка я сяка-така, що легше було піти світ за очі! – зірвалась відповідачка, ще й додавши трохи лайливих слів.
- Пані Світлано, подивіться на мене: шануйтесь, в залі суду Вас слухають три доньки і це громадське місце, лаятись не можна. Нагадую, Ви до суду звертаєтесь, а не до матері. Мені розкажіть свою історію. Ви визнаєте позов чи ні? - повернула я її в робоче русло.
- Ні! Я люблю свою доньку, але не маю можливості її глядіти. А от матері лишила, як найріднішій, вона ж до суду мене! До суду притягла! Здуріти можна!
- У Вас зіпсовані відносини з матір’ю, це дуже шкода чути. Але давайте повернемось до Вашої меншої доньки, розкажіть про неї: як піклуєтесь, спілкуєтесь? Коли востаннє бачили?
- Три місяці назад, ото як просила засідання відкласти… - зніяковіла відповідачка.
- То може телефоном в проміжку балакали?
- Ні, вона не хоче мене ні бачити, і чути… але я їй картинку посилала.
- Чому розірвався зв’язок із донькою?
- Це все матір винна. Вона її налаштувала проти мене. Так, грошей я не давала, матір її глядить. Думала, їм на двох материного заробітку вистачає. Я ж працювати не могла, бо ще двох спиногризок маю. Батько їх як поїхав на заробітки, то так і не повернувся, хай його лихий вхопить. Але от город пораю, господарство маю, яйця продаю, свиню б’ю, знаєте, хатинку там на Іванівцях маю. Ви не думайте, світом не вештаюсь. Ну не ходимо ми разом нікуди, але це моя дитина! Я її народила і я їй мати, а та – вона лише баба!
- Світлано, Ваші старші доньки вже підросли, Їм не треба більше постійної уваги, вони скоро почнуть власну історію. Чого ж Ви меншою не займаєтесь зовсім?
- Я не знаю. Може, що вона на батька схожа… Але я її люблю. Люблю, клянусь!
- Тьфу, любить вона її, - пробурмотіла баба, - Ваша честь, дозвольте сказати: та гроші вона боїться втратити, а не дитину! Оформила всіх дітей як мати-одиначка та й отримує соціальну допомогу, а ще й доплату як багатодітна. А дитині жодної копійки за роки не дала. Тепер як запис про позбавлення материнських прав з’явиться, то й ті грошики тю-тю. Ось і вся правда.
Я уважно подивилась на Світлану: вона розчервонілась, ротом повітря хапає, а на противагу сказати щось не може.
Що ж, черга дати слово дитині.
- Марія, Ви вже дівчина достатньо доросла. А тут спір про участь у Вашому житті матері. Якщо хочете висловитись – що з цього приводу думаєте, то суд Вас послухає. Але це не обов’язок. Ви можете мовчати і взагалі нічого не пояснювати. Можете в будь-яку хвилину покинути зал, якщо Вам важко.
- Я сюди вже двічі приходила не для того, щоб мовчати. – відрізала Марія. – Я повністю на стороні баби. Вона правду сказала. Ніхто мене проти матері не налаштовував. Просто її в моєму житті немає. Це не матір, а жінка, яка мене народила. Ви не думайте, мені вже навіть не болить. Все одно. Її десять років в моєму житті нема. Десять. За цей час будь-хто відвикне. І я не мала дитина, щоб того не розуміти. Бабі важко. Але їй не так важко, як боляче. Я це бачу. – Боже, якими дорослими словами говорила дівчинка, яка вже явно не відчуває себе дитиною…
- Це твої сестри в залі? Розкажи мені про них, будь ласка, - намагалась я збити напругу в залі.
- Сестер я люблю. У нас чудові відносини. Вони мої найкращі подружки. Бачте, вони мають можливість до мене приходити, а матір ні. І я ходжу до них, а та одразу виходить, ніби бачити мене не може. Дівчата, не плачте, ми сестрами не перестанемо бути ніколи, - обернулась Марійка до заднього ряду лавок.
Сестрички ж не приховували сліз. Ридали вголос. Світлана не піднімала голову, в очі мені чи своїй власній дитині вона поглянути не могла.
Представниця органу опіки та піклування повністю підтримала дитину. Сімейний лікар чи класна керівничка матері не бачили ніколи, та й не чули по телефону. В житті Марійки є лише бабця, яка насправді замінила їй матір.
На жаль, Світлана за той рік, що тривало судове провадження, не зробила нічого, щоб стати частиною життя найменшої доньки.
В підсумку, я оголосила коротку частину рішення суду: позбавити відповідачку прав відносно дитини, і стягувати з неї аліменти для Марії аж до вісімнадцятиріччя дівчини. За жінкою залишилось право звернутись до суду із заявою про поновлення материнських прав, якщо її відношення до дитини зміниться на краще.
Світлана стояла німа. Її матір переможна посміхалась. А Марійка з високо піднятою головою і сухими очима тримала за руки сестер, які продовжували плакати.
Але скільки ж болю в цій залі... Серце вилітає… не дивно, що судді довго не живуть. В кінці робочого дня навіть розмовляти несила.
Люди, любіть своїх дітей.
