Василь із Рівного пройшов Афганістан, АТО й повномасштабну війну. Йому - 58. Позивний «Душман» він носить із 80-х — і досі лишається в строю. У його житті було все: снайперська робота в горах Афганістану, створення розвідпідрозділів у 14-й бригаді, а під час повномасштабного вторгнення довелося власноруч відбивати кілька штурмів, коли поруч не лишилося нікого.
Розповіли у пресслужбі 104-ї бригади ТрО Рівненщини.
Перша війна: Афган
«Мій позивний — ще з Афганістану. У розвідроті мене назвали Душманом — бо був злий, жорсткий до дисципліни, і не давав спуску. Там не було тилу — кругова оборона, бойові виходи, гори. Декілька разів представляли до нагород — пройшла лише одна. Три контузії. Але я знав: якщо не я — то хто?».
Друга війна: АТО
«У 2015-му добровольцем поїхав на Яворів. Мав бути снайпером, але замість того формував розвідвзвод у 14-й бригаді. У Чермалику тримали річку Кальміус. Потім — Красногорівка. Ми жили в сірій зоні, виводили групи, знімали розтяжки, і не мали жодного "двохсотого" за дев’ять місяців. Усе — завдяки чітким правилам. Сухий закон. Дисципліна. І хлопцям я завжди казав: будете слухати — всі повернетеся живими».
Третя війна: Повномасштабне
«Підписав контракт ще у січні 2022 року. А 24 лютого я у військкоматі, видавав зброю. Уже тоді знав: ця війна буде затяжною. Став головним сержантом у роті контрдиверсійної боротьби. Сам домовлявся про поля для тренувань, проводив тактику, вчив хлопців працювати в лісі. Ми готувались по-справжньому — бо часу на розкачку не було».
Один проти навали штурмовиків
«Жовтень 2024-го. Нас із розвідником закинули на позицію під Піщанам. Після поранення він відкотився на евакуацію. Я залишився один. Був під вогнем із трьох боків. Чотири вороги підповзли впритул — я відбив перший штурм. Потім ще сім пішли з флангу. Знищив кількох, решта відійшли. Був ще третій штурм. І знову — один. Усе, що мав — 600 патронів, кілька гранат, і досвід. Вони не прорвалися. Якби зайшли — впала б уся лінія оборони в зоні нашої відповідальності».
Поранення
«120-мм міна. Прилетіла просто в дерево, під яким стояв мій побратим. Його посікло осколками. Мене відкинуло хвилею, оглушило. Через численні осколки права рука — не працює. Зір — частково втрачений. Місяць не міг говорити. І навіть тоді — я не залишив позицію. Стояв до останнього».
Передати далі
Після кількох операцій і короткої реабілітації “Душман” повернувся у стрій. Але цього разу — не на фронт, а в штаб бригади. Йому довірили одне з найважливішого — готувати нових бійців. Бо той, хто пройшов три війни, має чому навчити. І має кому передати головне: як вижити, коли все проти тебе — і ворог, і час, і байдужість.
«Я повернувся до 104-ї. Бо знаю: маю що передати. Саперна справа, аеророзвідка, дисципліна. Якщо ми не навчимо — хто навчить? Якщо не ми — то хто?».
Інструктор. Передати все, що знаєш
«Я не женуся за званнями. Але знаю одне: мій досвід мусить працювати. Тому я тут. Навчаю. Пояснюю. Тактика, саперна справа, робота в лісі, підготовка до штурмів, аеророзвідка, дисципліна — усе, що сам пройшов, усе, що зберегло мені життя, тепер передаю іншим».
У 104-й бригаді він став тим, хто готує нове покоління бійців. Без зайвого пафосу. Із вимогливістю й відповідальністю. Бо в окопі не можна помилятися.
«Тренування — це не просто розминка. Це шанс залишитися живим. Паніка на позиції — це смерть. А спокій і точність — це шанс. І я тут, щоб цей шанс дати».
Про майбутнє. Тиша після бурі
У нього дві доньки — розумні, освічені, з медалями й добрими серцями. Заради їхнього спокою він воює вже втретє. І мріє не про нагороди чи паради.
«Мрію про просте: ловити рибу на світанку. Навчати молодих. Жити для тих, хто поруч. Після всього — хочеться тиші. Але не тиші від байдужості. А тиші миру.
Бо після війни головне — не втратити себе”.
