Капітан Олександр Котик з Острога служить командиром взводу в одному з підрозділів 23 інженерно-позиційного полку.
Про це повідомляють в 23-му інженерно-позиційному полку.
Як зазначається, чонад чотири роки він виконує спеціальні та бойові завдання на сході України. Свій 60-річний ювілей капітан Котик зустрічає у військовій формі.
Олександр народився 10 вересня 1966 року в Острозі на Рівненщині у сім’ї військового. Десятий клас хлопець закінчував у 1983 році за місцем служби батька в Німеччині. Отримавши атестат зрілості, вступив у Самаркандське вище військове автомобільне командне училище (Узбекистан). «Практично все моє дитинство пройшло у військових містечках, всі мої друзі — теж діти військових, тож мій шлях був визначений наперед. Я пішов слідами батька», — посміхається співрозмовник.
У 1987 році, після закінчення училища і отримання лейтенантських погонів, Олександр потрапив за розподіленням на радянсько-монгольський кордон, у Забайкальський військовий округ. Там прослужив 5 років.
«Весь час тягнуло додому, і після проголошення Україною незалежності я в 1992 році перевівся додому, в Острог. Сюди перевіз і дружину, і сина з дочкою», — розповідає Олександр.
Через сімейні обставити в 1995 році Олександр Котик був змушений покинути службу. Потім працював і автомеханіком, і водієм автобетонозмішувача, і далекобійником. Останні роки був водієм у ДТЕК «Київські електромережі». Саме на вахті в столиці застала героя розповіді повномасштабна війна.
«Пам’ятаю невизначеність тодішньої ситуації, тривогу в людей, корки на виїзді з міста. Я як працівник електромереж знав різні об’їзні дороги, тож скористався ними, щоб якомога швидше дістатися до Острога. І відразу — у військкомат. Спочатку відмовили, а через кільканадцять днів зателефонували», — розповідає про свою мобілізацію Олександр.
Так капітан Олександр Котик 18 березня 2022 року потрапив у 23 інженерно-позиційний полк в Дубні. Одразу став командиром інженерно-маскувального взводу, а вже влітку поїхав у першу ротацію, на Запорізький напрямок. Там воїни-інженери облаштовували позиції, рили окопи, бліндажі.
Після повернення разом із групою бійців поїхав на навчання, освоювати технологію будівництва укриттів із гофрованої сталі (УГС). Далі знову ротації: Дніпровський напрямок, Харківський, Покровськ...
«У мене 27 людей під командою було, в-основному добровольці. Тоді про таку проблему як самовільне залишення частини ми взагалі навіть не чули. Працювали багато, втомлювалися, але знали, що наша робота потрібна. Із хлопцями були немов одна сім’я. Це вони мені позивний придумали — Кот», — згадує ті часи Олександр.
Як розповів воїн-інженер, УГС були досить ефективним укриттям: на випробуваннях на полігоні після обстрілу 125-міліметровим мінометом капсула УГС тільки трохи погнулася, а за отриманими даними усередині тільки дві особи мали отримати контузію, а всі інші залишилися неушкодженими.
.jpg)
Згодом взвод капітана Котика перевели знову на Запорізький напрямок, але цього разу завданням було встановлювати макети.
За словами офіцера, це одночасно і дуже цікава, і небезпечна робота. Цікава, бо вимагає певного творчого підходу. Наприклад, макети треба час від часу пересувати, щоб ворожі розвідники бачили рух, взимку палити поблизу макетів вогнища — словом, створювати видимість життя. А небезпечна, бо доводиться бути близько до потенційних цілей, адже макети для того й існують, щоб викликати на себе ворожий вогонь. Проте тоді є ризик для воїнів-інженерів самим потрапити під обстріл.
«Бувало, що по макетах і мінометами б’ють, і артилерією, і дронами. Чим більше, тим краще — це свідчить про ефективність «приманки». Бувало, що на один макет міномета по 3 FPV прилітало, а одного разу макет танка ворог знищив аж п’ятим дроном», — розповідає про свою роботу командир.
За словами Олександра Васильовича, командир взводу завжди має вчитися, адже війна постійно змінюється: нові технології інженерних споруд, нові виклики, нові моделі виживання.
«На початку війни безпілотники були рідкісним явищем, а зараз від FPV в небі темно. Треба постійно перелаштовуватися. Але є речі, які не змінюються, серед них принципи командування. Твердо знаю: командир взводу — це не штабна посада. І на УГС, і на макетах я завжди був поряд зі своїми бійцями», — розповідає про свій досвід.
«Командир має бути справедливим, але не суворим. Він повинен бути насамперед людяним. Тоді і робота краще робиться, і відносини в колективі кращі», — ділиться міркуваннями співрозмовник.
«Про що мрію? Звісно, про перемогу, щоби всі живими повернулися додому. Мрію про відпочинок, побути з дітьми, внуків — а їх у мене двоє — поняньчити. Але про те, що пішов служити, не жалкую. Вважаю, що це обов’язок кожного чоловіка» — переконаний капітан Котик.
За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та високий професіоналізм капітан Олександр Васильович Котик нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю Міністерства оборони України «10 років сумлінної служби» та почесною відзнакою 23 інженерно-позиційного полку «Надійний захист у бою».
