Старша лейтенантка служби цивільного захисту Марина Бондаренко - фахівчиня відділу психологічного забезпечення та соціально-гуманітарної роботи ГУ ДСНС України в Рівненській області. Жінка народилася та жила в Сіверськодонецьку на Луганщині. Повномасштабна війна змусила Марину з родиною залишити рідну домівку та переїхати на Рівненщину.
Розповіли у пресслужбі ГУ ДСНС України в Рівненській області.
У службу прийшла ще студенткою — у 2017 році. Каже, можливо, це була дитяча мрія, а, може, просто поклик душі. Адже її родина — справжня династія рятувальників.
“У мене вся сім’я причетна до ДСНС — бабусі, дядьки, батьки, брати. Усі служили, і я не могла інакше”, — посміхається вона.
Та у 2022 році життя розділилося на «до» і «після». Коли рідне місто опинилося в полум’ї, сім’я Марини була змушена залишити все. Без визначеного пункту призначення, лише з надією знайти спокій і безпеку, вони приїхали на Рівненщину.
“Ми просто їхали — туди, де буде можливість жити й працювати. Тут були знайомі, друзі, і ми вирішили залишитися. Почати все з нуля”.
Після декрету жінка повернулася до роботи психолога. Новий колектив, інші умови, зовсім інша реальність — але знайомий поклик допомагати людям.
“Спочатку було важко, — згадує Марина. — Начальник сказав: я даю тобі час на адаптацію. Робота вже не така, як до війни. Але потім усе згадалося, і стало легше. Бо головне — знати, що ти потрібен”.
Її будні — це не тільки кабінет із паперами, а й розмови на межі людської витримки. Це евакуаційні потяги, коли потрібно підтримати тих, хто щойно втратив усе. Це робота на місцях, де ще пахне димом, а люди не можуть повірити, що вижили.
“Буває дуже важко не пропускати через себе, — говорить вона. — Коли бачиш дітей у синцях, стареньких, яких витягнули з-під завалів… Але ти мусиш триматися. Бо якщо не ти — то хто?”.
Марина працює не лише з постраждалими, а й із тими, хто щодня ризикує життям — рятувальниками. Перед ротаціями та після них вона проводить тестування, тренінги, зустрічі. Допомагає їм не втратити внутрішній баланс, не залишитися наодинці зі спогадами.
“Ми не залишаємо наших без підтримки. Це постійна робота. Особливо хлопці-піротехніки — вони завжди відгукуються, жартують, підтримують, чекають зустрічей. У них, як не дивно, найбільше життєлюбства”.
Коли запитуєш її про власну опору, вона на хвильку замовкає і каже:
"Вірити в себе. Це фраза, яку я кажу іншим, хоча сама вчуся вірити досі".