56 річний Олександр Євстафійович Касянець родом із невеличкого села Білка, що з 2020 року перебуває у складі Березнівської громади, Рівненської області. Усе життя чоловік працював на землі. Тут має дружину, двох дітей та онуків.
Про це йдеться у дописі від Інженерно-позиційного полку.
Однак, 24 лютого 2022 року довелось одягнути військову форму та обрати шлях захисту України. З найперших днів березня, добровольцем поїхав у найближчий територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (авт.. прим., - в минулому військкомат).
- Пам’ятаю, як приїхав у Березне і пішов до військкомату, щоб мене негайно мобілізували. Ішов з думками про піхоту, міномети... Бо чомусь так собі уявляв війну. Я дуже хотів скоріше допомагати зупинити окупантів. В територіальному центрі комплектування вирішили, що кориснішим я буду в інженерно-позиційному полку. Тож мобілізували і я донині несу служу в інженерних військах, - розповідає військовослужбовець.
Наразі у захисника за плечима чотири ротації і зовсім скоро розпочнеться п’ята. Найчастіше йому доводиться рити окопи та бліндажі, для тої ж таки піхоти, щоб вберегти та підготувати до бою українське військо.
У лютому цього року, неподалік від Бахмуту, солдат Касянець отримав поранення. Також йому вдалось під обстрілами вивести техніку.
- Мало пам’ятаю про цей день. Ми були на позиції. Рили окопи. Нас почали дуже активно обстрілювати. Вороги намагались повністю розбомбити нашу техніку. Дещо постраждало, але ми з побратимом таки витягнули гусеничною технікою КрАз і екскаватор. Розуміли, що ця техніка дуже важлива для подальшої роботи різних підрозділів ЗСУ. Тому прийшлось ризикувати. І так сталось, що під час обстрілів я отримав поранення. Я чув і бачив цей вибух. Мені порвало трохи в лікті. Але я навіть не одразу зрозумів, що поранений. Форма почала червоніти від крові. Побратими взялись мене вивозити в безпечне місце та надавати першу медичну допомогу, - ховаючи праву руку, скромно про свій вчинок розповідає військовий.
Далі був шпиталь. Олександр, деякий час нікому з рідних про це не розповідав.
- Жінці не зразу сказав, бо не хотів, щоб вона зайвий раз хвилювалась. Проговорився, що в госпіталі. Жінка каже: «Як в госпіталі!?». Я їй пояснюю, що царапина, а вона не вірить! Ну, як кожна жінка.
Чоловік стверджує, що добре, що все минуло лише так, бо могло бути гірше.
- Тоді ж під Бахмутом було пекло. Зі всіх сторін обстріли. Наступи. Потрібно швидко орієнтуватися і виконувати свої обов’язки, бо ж немає часу захисникам довго чекати нових окопів чи бліндажів. Ми копали ночами… Світло вмикати не можна. Рили в полі до перших обстрілів. А коли починали нас крити, то це означало, що потрібно швидко покидати позиції, бо нас побачили.Тоді був сніг: він замість світла освітлював нам шлях та місце, де ми копали, але й одночасно здавав ворогам нас та техніку. Бо на білому фоні ми були видніші, - згадує солдат, як на полях бою виконували взимку завдання.
Розповідає й про військову підтримку на фронті і в тилу, про дружбу і розуміння один одного. Війна відкрила очі на оточення, цінності, розставила пріоритети.
- Я не шкодую, що зараз в лавах ЗСУ. А чого шкодувати? Як не я, то хто? Я не міг не піти у військо. І зовсім не розглядав інших варіантів. Мені б совість не дозволила по-іншому вчинити. Справді, є ті, хто мене не розуміє. Але я стараюсь з ними не мати спільної мови. Хто тоді думав, що нам будуть платити винагороди !? Ми, коли бігли в березні до військкоматів, то про ніякі гроші ніхто не думав. Ми всі хотіли рятувати Україну, визволяти її і допомагати рідній державі. Хоча б щось робити, але не стояти осторонь. Розумієте? Прикро чути, коли закидають військовим про якісь «заробітки», розкіш чи «каву в тилу», коли після ротацій ми приїжджаємо...В мене одна думка була, що діти потім спитають: «Тато, а де ти був, коли за Україну воювали?». І це саме найстрашніше! Страшно від того, яка ж та відповідь буде. Знаю одне, що ця відповідь має бути гідною! Й за свою відповідь мені соромно не буде: ні перед дітьми, ні перед внуками. А такі питання будуть! І я ж не ховався!
На останок військовослужбовець говорить, що після перемоги із чистою совістю піде на заслужений відпочинок – на пенсію.
Указом Президента України №381/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі був нагороджений медаллю "За військову службу Україні" та відзнакою від Міністерства оборони України медаллю "За поранення".
