Марія Василівна, відома побратимам як «Квітка», пішла на війну заради того, щоб її онуки спали спокійно. У неї — десятеро дітей, дев’ятнадцятеро онуків і серце, сповнене мужності та любові. Вона готувала обіди на сотні бійців, пережила обстріли, утратила зір, але не зламалася. Її історія — про незламну волю української жінки, яка не боїться ні фронту, ні виснаження, ні старості. Їй - 59 років. Жінка - досі у строю, у 104-ій бригаді ТрО Рівненщини.
Історію військовослужбовиці розповіли у пресслужбі бригади.
Хто я?
«Позивний — “Квітка” — дали дівчата — так і лишилося. Я з Волинської області, Ратнівський район, село Здомишель. До армії я була маляром-штукатуром. А тепер — кухарем на фронті. З 2022 року служу. Пішла, бо хотіла, щоб внуки спали спокійно».
Моя сила — у моїй родині
«У мене десятеро дітей. І дев’ятнадцять внуків. Бабусею стала в 41. Найменшим онукам ще немає двох років. Наймолодшому сину — 27, а старшій дитині — 40. Кажу: поки я служу — діти мають бути вдома. Я — мати й бабуся, яка не боїться брати на себе відповідальність».
Фронтова кухня
«На початку повномасштабного вторгнення готувала на 700 чоловік — перше і друге по 50 літрів. Коли бахкало — мусили ховатися, але готувати не припиняли. Бо бійцям треба їсти. А хто, як не я? Потрібно готувати. Нині у роті резерву 104 бригади».
Ціна служби
«Коли були на Бахмутському напрямку у мене раптово піднявся тиск — 280 на 180. Я втратила зір, потім зробили операцію на очі, на ноги. Потім була лікарня у Володимирці. Але не шкодую, що пішла в армію. І якщо потрібно в друге теж пішла. Бо вірю — в Україну».
Плани після війни
«В середині червня офіційно виходжу на пенсію. Поїду додому, буду ходити в ліс по гриби, ягоди — мені більше нічого не треба. Ну, звісно, внуків глядіти. Та як треба буде — завжди допоможу. Буду провідувати побратимів. Вони — мої діти тепер теж».
Що для мене перемога?
«Щоб усе було тихо в Україні. Щоб діти, внуки спали спокійно. Більше я нічого не хочу. Перемога — це мир. І я вірю, що він буде».
