Марина Янченко на позивний "Мадлен" - медикиня 61-ого батальйону 104-ї бригади тероборони ЗСУ Рівненщини. На плечах жінки лежить відповідальність за здоров’я та життя бійців. Про війну вона знає багато, адже зустрілася з нею віч-на-віч ще у 2014 році.
Військовий шлях і мотивація
«Я родом із Краматорська, Донецької області, і добре пам’ятаю події 2014 року. Ще тоді зрозуміла, що ворог не несе нам нічого, окрім болю й руйнувань. До повномасштабної війни працювала парамедиком, допомагала важкохворим пацієнтам. Але розуміла, що в умовах бойових дій медики потрібні ще більше.
Це і стало визначальним у моєму виборі – я знала, що можу і повинна бути там, де потрібна найбільше. Служу майже два роки – у травні 2023 року підписала контракт і стала частиною війська. Рішення було усвідомленим».
104-та окрема бригада
«Коли підписувала контракт, не знала, яка саме частина стане моїм новим домом. На той час 104-та бригада активно набирала нових бійців, і я опинилася серед них. Відразу ж розпочалося навчання – інтенсивне, виснажливе, але надзвичайно важливе. Завдяки цьому я швидко адаптувалася та отримала знання, які знадобилися в реальних бойових умовах. Після підготовки мене призначили старшим медиком, і з того моменту моя робота стала невід’ємною частиною життя».
Досвід на передовій
«Служба проходила на Харківщині та Сумщині. Найтяжче – втрачати бойових побратимів. Це рана, яка не загоюється, біль, що залишиться назавжди. Та попри все, найбільшою підтримкою є колектив. Наші хлопці – справжня сила. Вони завжди поруч, допомагають, підставляють плече у найскладніші моменти, і це додає віри та витримки».
Родина й особисте життя
«Маю доньку та онуку. Донька – викладачка художніх мистецтв у Краматорську, справжня творча натура, яка навіть у складні часи не полишає улюблену справу. Вона завжди підтримує мене, хоча я знаю, як сильно вона хвилюється за мене. Пропонувала їм переїхати в безпечніше місце, але вони поки що не готові залишити рідне місто. Онука Єва – чутлива і дуже світла дитина. Спочатку війна її лякала, вона замикалася в собі, але з часом навчилася жити в цій новій реальності. Вона малює для мене, пише листи, запитує, коли я приїду. Її любов і турбота дають мені сили рухатися вперед».
Майбутнє та мотивація
«Головна мотивація – майбутнє дітей. Хочу, щоб вони жили у мирній країні, навчалися офлайн, подорожували без страху. Бачу Україну після перемоги сильною, незалежною, економічно розвиненою. Ми не для руїн воюємо».
Життя у війську
«З часом звикаєш і пристосовуєшся до військового життя. Для жінок тут є свої виклики, але вони не є нездоланними. У мирному житті я любила вишивати хрестиком і малювати картини за номерами. Це було своєрідною віддушиною, способом заспокоїти думки. Але зараз усе це залишилося вдома – тут головне моя робота, яка потребує повної віддачі та зосередженості».
Ставлення до мобілізації жінок
«Прийняття рішення про службу – це відповідальний крок, який вимагає ретельного обдумування. Військо – не для кожного, адже тут потрібно не лише фізична витривалість, а й моральна стійкість. Але якщо всередині є справжня готовність, тут завжди знайдеться місце для тих, хто прагне захищати свою країну. Якби обставини склалися інакше, я б прийшла до війська ще раніше. Це не просто робота – це покликання, яке формує людину, змінює її погляд на світ і змушує цінувати кожну мить життя».
Плани на майбутнє
«Перемога. А потім – просто жити».
