Боєць 104 бригади тероборони ЗСУ Андрія з позивним "Квест" — молодий, але вже досвідчений пілот ударних дронів, який пройшов через пекло і продовжує боротися за Перемогу. Чесний, втомлений, але не зламаний. Один із тих, хто просто встав і пішов до війська. Бо мусив. Бо не міг інакше.
"Позивний мені дав побратим, якого вже немає з нами... Тоді звучала пісня "Quest Pistols", і він просто сказав: "Ти будеш Квестом". І так воно залишилось — разом із пам?яттю про нього".
Шлях у війську
"В армії я вже два роки. Доброволець. Підписав контракт і відтоді — в лавах 104 окремої бригади. Починав простим піхотинцем, але згодом пройшов навчання, став пілотом. Тепер керую розвідувальними та ударними FPV-дронами" — нищимо ворога з неба".
Рідне місто
"Я родом із Рівненщини, з міста Вараш. Простий хлопець, як і більшість тут. До війни навчався, працював у лісовій сфері — був старшим майстром лісу. Але з навчанням не склалося. Війну обрав замість мирного життя. Пішов після розлучення — щоб дурниці не лізли в голову, щоб зайняти себе чимось справжнім".
Про війну й втомленість
"У війську нормально. Але найважче — це не постріли та не нічні тривоги. Найважче — це тягуче відчуття, що ти хочеш додому. Втомився. Не фізично — морально. Бо немає тут нічого простого. Війна не дає нічого дарма".
Бойовий досвід
"Найбільший виклик був у Куп’янську. Там, де здавалося, буде легше, — натомість зустріли шалений спротив. Постійні обстріли, гул неба, важка техніка. Нас було лише кілька. По рації: "До вас заходять". А ми стоїмо. І тримаємо. Без паніки, без хаосу. Просто — працюємо. Робимо те, що вміємо найкраще. Там ми зрозуміли: не кількість вирішує, а рішучість. І бажання стояти до кінця".
"Були й на Харківському, і на Запорізькому напрямках. Але з Куп’янськом не зрівняти. Там не було нічого: ні позицій, ні укриттів. Але ми трималися".
Родина
"Чекає тільки мама. Вона — моя тиша. Єдина, хто щиро переживає, не випускає з серця. Каже: "Головне — живий і здоровий". Брату передав свою роботу, він будівництвом займається. Хотів і він у військо — не взяли, бо був замалий. Зараз я йому кажу: "Давай, поміняймось!" — а він: "Не хочу"".
Умовне "хобі"
"У вільний час… Якщо він буває, просто хочеться поспати. Але іноді залипаю в серіали. Ніколи б не подумав, але зараз дивлюсь турецький — "Постукай у мої двері". Уже серія 60-та… Вони там то сходяться, то розходяться. Життя, одним словом. Можливо, шукаю емоцій, яких бракує в реальності".
Що далі?
"Мені 26. І чесно — я не знаю, що буде після війни. Що робити, ким бути — без поняття. Не бачу себе. Страшно думати про це. Бо всі ці роки, які мали б бути про мрії, плани й кар’єру — я витратив на війну. Цей досвід треба буде нести далі. Прийняти. Пережити".
Про перемогу
"Перемога — це повернення України на кордони 1991 року. А далі — відновимось, підемо визволяти Курськ і Бєлгород (жартома, але з серйозною інтонацією). Хочеться просто миру, простих речей. Свої бурячки посадити".
Ставлення до тих, хто не пішов
"Я не засуджую. Це їхній вибір. Я сам пішов. Але повторив би це ще раз. Без вагань".
Порада молодим
"Якщо вже доведеться йти — ми всього навчимо. Нам потрібні молоді пілоти, 18–25 років. Заряджені, з бажанням, бо це місце — для боротьби".
Війна триває
"Але ми тримаємось. Ми навчаємо, ми прикриваємо, ми боремось. І віримо — все буде Україна".
