Рівне Медіа
Словацького 4-6 Рiвненська область, Рiвне
+380676111844

"Українці воюють, імпровізуючи": ексспецпризначенець з Південної Кореї, який визволяє Україну, розповів, як ведуться бої

Кен Рі, колишній морський котик з Південної Кореї, а тепер боєць Інтернаціонального легіону, який воює за Україну, розповідає про свій бойовий досвід, ділиться враженнями від військової стратегії українців і скаржиться на місцевий клімат.

38-річний Кен Рі, колишній морський котик та лейтенант спецпідрозділу ВМС Республіки Корея, який прибув в Україну на початку березня. Після завершення восьмирічної служби Рі напрацював солідне резюме: обіймав кілька державних посад на батьківщині, працював у Департаменті США та ООН, брав участь у популярному шоу про військових та завів власний YouTube-канал, на який згодом підписалися 800 тис. осіб.

До приїзду в Україну корейський екс-спецпризначинець керував власною компанією, яка надавала консультативні послуги військовим та поліцейським, а також допомагала індустрії розваг знімати військове кіно. Ще один напрямок діяльності його бізнесу — порятунок постраждалих від глобальних катастроф, одна з яких, за словами корейського добровольця, відбувається просто зараз в Україні.

НВ взяв у Кен Рі інтерв'ю .

—  Чому ви тут, якою була ваша мотивація воювати за Україну?

—  У кожного є причина приїхати до України. Для мене це абсолютно питання моралі. Я побачив по телевізору, що тут відбувається, не міг повірити, що Росія може ось так навпростець вторгнутися до суверенної держави. У своїй голові я знав, хто погані, а хто хороші хлопці.

Спочатку президент Зеленський сказав, що потрібні воїни лише із сусідніх європейських країн. Тому я гадав, що не зможу приїхати з Кореї. Але коли він пояснив, що це можуть бути волонтери з усього світу, одразу спакував валізи.

Як колишній оператор спецпідрозділу, я маю навички, що можуть реально допомогти тут військовим. Якщо я буду просто сидіти на п’ятій точці, нічого не робити і дивитися CNN — це буде неправильно. Це наче йдеш по вулиці і бачиш, як двоє хлопців ґвалтують жінку. Ви будете просто дивитися? Особливо якщо навчені щось робити з цим, якщо у вас є досвід, щоб допомогти. Для мене це сам по собі злочин — нічого не робити. Тому я тут.

—  Що ваша родина думає про рішення воювати так далеко від дому і за іншу країну?

—  Моя мама завжди хвилюється — у неї зараз істерика, їй дуже не подобається, що я тут. Намагаюся її заспокоїти, кажу родичам, що комусь потрібно їхати в Україну й допомагати. А вони: «Чому ти? Хтось інший може це зробити!». Тим не менш, для мене важливо бути тут, навіть якщо моя родина зі мною не погоджується — допомагати місцевим жителям та військовим.

—  Що ви знали про Україну до приїзду сюди?

—  Я тут вперше і, незважаючи на те, що приїхав на війну, — дуже радий бути тут. До цього трохи знав про Україну, бо вивчав у коледжі міжнародну політологію. Це одна з країн, яка мене дійсно зацікавила. Я знаю, що Україна була частиною Радянського Союзу, мала складну історію з Росією та ядерну зброю, від якої відмовилася в обмін на мир і безпеку. Чого, вочевидь, не сталося.

Одного разу я був у Росії - у Владивостоці. Це недалеко від Кореї, і багато корейців їдуть туди заради огляду визначних пам’яток і туристичних подорожей. Тож, приїхавши в Україну, я помітив, що це все нагадує мені історію Південної та Північної Кореї. Для іноземця, на перший погляд, люди начебто мають багато спільного, як то схожа мова і зовнішність. Але ж це різні країни, які завжди воювали між собою.

—  Який у вас був бойовий досвід, і чи встигли вже повоювати тут, в Україні?

—  У складі корейських морських котиків ми рятували заручників у Сомалі: у 2009−2011 роках там було багато контр-терористичних операцій, і я здобув там чималий бойовий досвід. Після цього був в Іраку у доволі важкі періоди, так само як і потрапив до України — на першому тижні війни, коли Київ був під загрозою вторгнення ворога.

Тоді у нас відбулись успішні місії в Ірпені. Але були й не дуже успішні, коли двох моїх хлопців було поранено. Ми воювали проти російських танків, бронетехніки та солдат у центральному парку Ірпеня, який намагалися звільнити. І я щасливий бути частиною двох груп визволителів, які зрештою вигнали звідти росіян.

Після Ірпеня ми відправились на південь України. Зараз моя команда там все ще виконує місію, але я отримав поранення під час останньої операції і маю кілька днів провести у військовому шпиталі на огляді.

—  Що вам найбільше сподобалося в Україні і що було найважчим у перебуванні тут?

—  Мене дуже вразило, наскільки український народ добрий та чуйний до іноземців, навіть під час війни ніхто не сердився і не дратувався. Це унікальна ситуація: в Україні є культ іноземних бійців, і усі готові їм допомагати.

А із складнощів: коли приїхав в Україну на початку березня, то було дійсно дуже холодно. Холодніше, ніж в Кореї, тому було важко воювати. Завжди треба думати про одяг, тому що виходимо на чотирьох-п'ятиденну місію і спимо в місцях без електрики. У одного з моїх хлопців навіть трапилась гіпотермія, і нам довелося його евакуювати.

Друге — це харчування. На передовій воно не завжди добре: на сніданок, обід і вечерю їмо курячу кашу. Але щоразу, коли приїжджаємо до Києва поповнити запаси, я обожнюю куштувати місцеву кухню: ресторани тут чудові, традиційний борщ дуже добрий. Виглядає як суп з помідорів, але мені подобається.

—  Як складаються відносини з українцями та іншими іноземними легіонерами?

—  На полі бою доводилося працювати з українськими спецназівцями, і вони виключні професіонали — дуже добре підготовлені бійці. Але це одночасно було й доволі складно через велику культурну та ментальну різницю. Я пройшов навчання з корейськими та американськими військовими, де ми завжди витрачали багато енергії на планування. Українські бійці трішки інші, вони як спалах — просто йдуть і воюють, імпровізуючи. Це дуже хороший бойовий менталітет, але у мене та багатьох американців чи британців виникає культурний шок, через велику різницю в підходах до бою.

Я зустрічався з грузинами, але для мене вони також дуже войовничі. Іноді вони не мають гарної техніки, натренованості чи стратегії, особливо не зважають на зброю чи спорядження. Тим не менш, вони б’ються як справжні безстрашні воїни.

А ось корейців тут небагато: думаю, що наразі це я і, можливо, ще кілька хлопців. Всього з початку війни таких було приблизно десять. Багато українців досі дивуються, побачивши азіата, бо це дуже рідкісне явище.

—  Яким ви бачите завершення цієї війни та які ваші особисті плани на майбутнє?

—  Якщо Україна не переможе у війні, будь-яка сусідня країна, яка виступатиме проти Росії або намагатиметься приєднатися до НАТО, опиниться під загрозою. Росія буде продовжувати нападати, і це ніколи не закінчиться. Тому, я вважаю, що ця війна в певному сенсі є світовою.

Я думаю, що вона або затягнеться надовго, або Путін помре від хвороби чи раку. Він не з тих хлопців, які легко здаються. І Україна точно не збирається здаватися. Ось чому війна триватиме деякий час.

Що це означає для мене? Зрозуміло, що одного дня мені доведеться повернутися додому, щоб перезавантажитися — отримати краще обладнання, краще підготуватися і повернутися сюди знову. Щоб продовжувати робити те, що я роблю, доки Україна не переможе.

Проблема в тому, що вдома вважається незаконним моє перебування в Україні. Кожна країна має різні закони, а корейські є дуже дивними. Тому, думаю, що, коли повернуся, мене намагатимуться заарештувати в аеропорту лише за участь у цій війні. Я планую отримати кілька листів від українського уряду, і, сподіваюся, вони допоможуть мені в суді. У мене вже є юрист. Але, навіть наражаючись на ризик бути ув’язненим, все одно вірю, що прийняв правильне рішення. Я щасливий бути тут, змінювати ситуацію та працювати з українцями.

Читати також