Василь Луцюк на позивний «Мазута» служить у 57-му батальйоні 104-ї окремої бригади ТрО Рівненщини від початку його формування. Колишній афганець і водій з багаторічним стажем, сьогодні він завозить хлопців на позиції, евакуює поранених, підвозить боєприпаси та їжу. Звісно, це все відбувається під обстрілами противника.
Історію бійця розповіли у пресслужбі батальйону.
Як з'явився позивний "Мазута"
“Коли формувався батальйон, я займався технікою. Руки завжди були в мазуті — так мене й прозвали. І приклеїлось. З того часу я завжди біля техніки, завжди в русі. Цей позивний став частиною мене — як і ця війна, і люди, що поруч”.
Життя за кермом
“З армії я вийшов ще в 80-х, одразу став водієм. Працював на автобусах, вантажівках, був механіком, завгаром. За кермом — з 1984 року. Це понад чотири десятиліття досвіду: міжміські рейси, складні ділянки, різна техніка. Знаю, як машина поводиться на будь-якій дорозі, в будь-яку погоду. І саме цей досвід сьогодні допомагає щодня рятувати життя хлопцям на фронті”.
Повномасштабне вторгнення
“24 лютого прокинувся вдома. Зібрався, поїхав до військкомату. Вже ввечері був у батальйоні. Документи? Та хто тоді знав, що потрібно. Хаос, плутанина. В АТО не був, в АТО не взяли. А при повномасштабному вторгненні я прийшов з новим військовим квитком. Навіть не з квитком, а з довідкою. Прийшов і сказав: водії треба скрізь, маю всі категорії”.
Бойові маршрути
“Починали під Бородянкою, потім — на кордоні з Білоруссю. Далі — рік і три місяці на обороні Торецька. За це місто мене нагородили медаллю від громади. В Торецьку було пекло: постійні атаки, обстріли, нічні тривоги. Але ми вистояли — і я пишаюся кожним, хто був тоді поруч”.
Що найтяжче?
“Найважче — це втрати. Я фізично ще тягну, але морально... Найбільше тисне, коли втрачаєш побратимів. Вони — як діти. Всі, кого вожу, для мене свої. Сини теж зі мною, обидва служать водіями. Ми всі троє в одному батальйоні”.
Родина й очікування
“Дома чекають дружина, дві невістки, теща і внучка. Внучка — то світло, яке прорізає навіть найгустішу темряву війни. У її погляді — надія, яку не зітруть ні дрони, ні артилерія. Дівчатка — це інший світ, ніж той, у якому я виріс і живу зараз. Коли вона каже «дідусю, я тебе чекаю», я знаю, заради чого я тут”.
Моя робота
“Я не стріляю, не штурмую. Моя задача — привезти. Їжу, боєприпаси, усе потрібне. Або вивезти: трьохсотих, двохсотих... І все це — швидко, під обстрілами, коли час іде на хвилини. Кожна поїздка — як окремий бій, бо від неї залежить чиєсь життя”.
Про обов'язок і перемогу
“Ми всі йшли, бо мали берегти нашу землю. На фронті — найкращі. Але зараз має бути мотивація, гарантії. І якщо хлопець загине, держава має подбати про його родину. Це — справедливо!”.
Хто не йде
“Ті, хто можуть, але не йдуть, — їх немає в моєму житті. Є ті, хто не можуть, але допомагають. І це повага. А тим, хто тікає — хай буде на совісті. Я не суддя”.
Про росію та менталітет
“У нас — родина на першому місці. У них — страх, не єдність. Вони переступають через тіла. Ми — витягуємо своїх, навіть під вогнем. Це — різниця, і вона принципова.
Під Торецьком не раз доводилось прориватись на позиції під дронами та мінометами, щоб забрати своїх. І ми забирали. Бо по-іншому — не можна”.
Після перемоги
“Піду на пенсію. Відпочину — морально. Але далі — життя, робота, внуки. Треба далі тримати тил. Бо країна — як мати. Вона одна”.
