Дмитро Панфілов переїхав із Донеччини у Здолбунів і дружиною рік тому. Нині чоловік працює майстром широкого профілю у КП "Здолбунівське".
Про це повідомляють на сторінці підприємства у Фейсбук.
Дмитро народився 23 вересня 1978 року у Воронезькій області. У віці 6 років із сім'єю переїхав до Малинівки, Володарського району Донецької області. Отримав базову освіту в рідному містечку, після того навчався професійному технічному училищі на газо зварювальника. Далі - строкова служба у лавах ЗСУ. А потім - навчання в Дніпропетровському ДОСАР на водія, після цього, каже Дмитро Олексійович, немає такої техніки, якою б він не зміг керувати. Так і зачепився до 2001 року в ВАТ”Малинівка”.
В 2001 році одружився і переїхав в містечко Курахове. Незабаром в подружжя народився син. Звідти почалася нова сторінка життя і кар'єри. В пошуках кращих можливостей до заробітку, оскільки на забезпеченні вже була ціла сім'я, вирішив розвиватися в будівництві, бо що в руках, як то кажуть, все горить. Немає такого виду внутрішніх робіт з якими не справився самостійно. Організував свою бригаду і протягом 19 останніх років займався виконанням підрядів по фінішних роботах у Харкові, Києві і навіть у Батумі.
Все йшло прекрасно. Улюблена робота, кохана дружина, котра до речі теж вела свою справу, як кравчиня, син, гордість сім'ї, вже вступив до Маріупольського філіалу Донецького Юридичного Університету на поліцейського... І в двері рідного дому нагло ввірвалась війна.
Вона і привела Дмитра Олексійовича в Здолбунів в середині квітня, а згодом і в колектив КП Здолбунівське, де він виконує обов'язки майстра широкого профілю. Результат його праці - це капітальний внутрішній ремонт приміщення бані, що на стадіоні Локомотив, це і виготовлення (спойлер!) альтанок та мангалів для зони барбекю міського гідропарку, якими ми зможемо користуватися вже цього сезону, і багато іншого. Словом, складно тепер уявити роботу підприємства без цього майстра з золотими руками.
Про дорогу, яка привела Дмитра Олексійовича на Рівненщину - далі в діалозі.
- Пане Дмитре, місто, з якого ви приїхали ще з 2014 знаходиться поряд з лінією зіткнення, розкажіть про те як все починалось.
- Так, дійсно. Курахове знаходиться за 15 кілометрів від Маріїнки, де з самого початку війни велися постійні бойові дії. Як жили? Складно. Перші дні війни ще тоді в 2014 зустріли страшними звістками про смерть знайомих, з лінії бойових дій приїжджали друзі, котрі потрапили під обстріли... Сам я потім не одноразово виходив на виїзди за пораненими, їх ми доставляли до лікарень. Допомагали нашим хлопцям з ЗСУ їжею та одягом. Було страшно, але на паніку часу не мали. Життя йшло і тепер треба було за нього боротись.
- Як трималося місто відтоді?
- Найважчим був перший рік, зовсім не було водопостачання, воду в дім носили руками. Страшенно виросли ціни, гірка правда в тому, що війна передусім б'є по гаманцях простих обивателів. А згодом, лінія фронту відійшла на 50 км від міста і вибухи стали хоч і звичними, але тихішими. Але ми лишились, бо там наші домівки, це - наше місто і ЗСУ тоді його відстояли.
- Як держава в той час підтримувала місто?
- Мабуть так, як могла, але як місцевий, скажу що найбільше допомоги відчувалося від волонтерів та церковних організацій. Я сам і велика частина небайдужих і працездатних чимало тоді волонтерили. Без підтримки один одного ті вісім років вижити найуразливішим було б дуже складно. Від тоді я переконаний, що держава - це, перш за все, кожний із нас. Зроби все, що можеш, і поки можеш, а вже тоді очікуй результату.
- А лютий минулого року?
- Чесно, ми всі війни до останнього не чекали, хоча особисто тривожні дзвінки відчув ще 18 лютого, коли завозив сина з гуртожитку на квартиру. На трасі до Маріуполя, де зазвичай було 2 блокпости в той день вже розмістили цілих 15, але надіявся, що то все превентивні заходи, через постійні новини про можливий напад, а вже 24 як і вся Україна, ми прокинулися від ракетних обстрілів. Найбільше в той час переживав за сина, бо він був у Маріуполі, і туди з Бердянська якось блискавично просунувся фронт. Син хоч і дуже самостійний, але йому всього 17, постійно були на зв'язку, одразу виїхати не було змоги. 2 березня отримав звістку від нього, що вони з другом тікають з квартири, бо там почалися бої, його друг тоді був сильно ранений, а сина, очевидно зберіг бог. Та на жаль з 2 березня зв'язок з ним ми втратили повністю... Почались найважчі дні в моєму житті...
- І що потім?
- Мабуть не зійшов з розуму в той час лише через те, що було дуже багато роботи. Я пішов волонтерити в нашу лікарню, котра стала військовим госпіталем. Там майже цілодобово допомагав медперсоналу в основному в перевезенні поранених, та й всім чим міг. Бував на виїздах на саму лінію фронту, возив запчастини на своєму авто нашим бійцям, а як назад вертався під градами, то педаль газу під ногами мало не горіла...
- А ваш син?
- 17 березня я отримав дзвінок з невідомого номеру - тату, я живий. Як виявилось, весь той час вони, як і більшість маріупольців переховувалися в підвалах, харчувалися чим могли, воду для пиття збирали всюди - і з бойлерів зливали, і з бачків, і сніг збирали... Але на жаль, окупація Маріуполя не пройшла безслідно для нашої родини, від обстрілу загинув чоловік моєї сестри, коли вийшов з підвалу приготувати їсти для сім'ї (готували в дворі на вогнищі чоловіки, щоб жінки з дітьми підвал не покидали). Від осколка, що потрапив в груди помер дуже швидко, на жаль про порятунок не могло бути й мови...
- Дуже співчуваю вам. Як потім вдалося покинути окуповану територію?
- Син вийшов з Маріуполя після того, як відкрився гуманітарний коридор. Йшов з горожанами пішки біля 20 кілометрів, під прицілом і виключно по трасі, всі узбіччя були заміновані. Далі з-під Володарського перевізником до Запоріжжя, евакуаційний поїзд до Львова, а потім виїзд в Чехію. Додому їхати сенсу вже не було... Зараз син там освоївся, працює, як є можливість і дистанційно продовжує навчання на поліцейського, на жаль з їхньої групи біля 30 чоловік зараз залишилося лише п'ятеро студентів.
- А ви з дружиною?
- Залишалися в Курахове скільки могли, все ж рідний дім. Але прийшов час, що наші військові ясно дали зрозуміти, далі лишатись не можна. То ж ми почали думати про виїзд. Мій добрий знайомий, далекобійник, запропонував пожити у Здолбунові, поки щось не проясниться, то ж вже 1 квітня відправив сюди дружину з тещею, а 12 квітня приїхав сам з нашим псом-боксером. Так і опинився у Здолбунові.
- Як ви тут освоювалися в перший час?
- Першим ділом, по приїзду, явився до воєнкомату. Став на облік, пройшов медкомісію і був призначений до резерву. А далі - перші три місяці згадувати без болю важко. Для чоловіка що ж найважливіше? - Робота. А її не було ніде. Стукався у кожні двері, але таке враження, що все просто завмерло... Так і дійшов одного дня до КП “Здолбунівське”, поговорив з керівництвом, і за кілька днів вийшов на роботу.
- Як у вас склалися стосунки з колективом?
- А що колектив? Тут як і на кожній роботі - як просто ходиш на роботу - терплять, а як працюєш - поважають. А я працюю, і працюю дуже добре, бо робота трапилася якраз до душі, і по моїх вміннях. І цікава тим, що постійно нові нетипові завдання, не занудьгуєш!
- А як тут прижилася Ваша дружина?
- Вона теж знайшла працю, в кравецькій майстерні. Але та, на жаль, згодом закрилася. А дружина отримала пропозицію виїзду до Німеччини, вибору особливого не було, то ж поїхала. Зараз тут у Здолбунові залишилися ми з тещею, і нашими псом.
- Як у вас склалися стосунки з місцевими жителями?
- Здолбунів - дуже тепле і гостинне місто. Схоже на наше Курахове. Тут так само все близько, такі ж прості люди, таке ж все знайоме і затишне. Словом, почуваюся “своїм”. Якщо ти українець, то в Україні твій дім всюди.
- Які плани після перемоги?
- Як би добре не було б мені тут - душа рветься додому. Кожен, хто змушений був десь виїжджати через війну мене зрозуміє.
- Що б ви хотіли побажати мешканцям нашої громади?
- Миру й перемоги. Це все, що нам треба. І давайте, врешті, будемо єдині.
