59-річний Ігор Михайлович із Рівненщини добровольцем приєднався до лав ЗСУ.
Про це повідомляють на Фейсбук-сторінці інженерно-позиційного полку.
«Бо інакше не міг. Совість не дозволила б сидіти і чекати, поки хтось мене і мою країну буде захищати», - пояснює солдат.
«Я тут, бо маю кого захищати, - із легкою посмішкою каже Ігор. – У мене п’ятеро дітей, двоє ще неповнолітні. І три місяці тому внучка народилась. Я її ще не бачив, тільки на фото. Мрію обійняти її, пригорнути до себе. Знаєте, я понад усе хочу, щоб мої діти і онуки жили у вільній Україні…», - каже військовий.
Чоловік із березня 2022 служить у складі 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних сил України, на посаді водія-кранівника в одному із підрозділів полку. Військовий каже, що кран для нього – не новина і він з ним давно вже на «ти».
Колись Ігор Михайлович служив строкову службу, але не думав, що знову доведеться вдягати однострій. Проте – час та обставини не питають дозволу, а вимагають дій.
Кілометри траншей, ровів та ходів сполучень, а також будівництво фортифікаційних споруд – це те, над чим практично щодня працює солдат.
Кран, як виявилось, на війні – не менш важливий за зброю. Він піднімає не лише бетонні плити, а й надію: на укриття, на захист, на життя.
.jpg)
На рахунку солдата – чимало ротацій. Військовий практично постійно на фронті.
«Небезпека завжди поряд. Обстріли, шахеди, дрони… Та всупереч ворогам – ми тримаємось. На нас, українців, випало важке випробовування, яке ми маємо гідно пройти. Я вірю в те, що ми переможемо. В нас вибору немає. Мусимо!», - впевнено каже військовий, який годину тому повернувся з виконання бойових завдань.
Попри силу духу в його голосі чується втома. Не фізична. Душевна. Бо найскладніше – не важка праця на техніці і під обстрілами, а – втрачати побратимів.
«Їх не замінить ніхто. Це не просто колеги по службі. Це - родина. І кожна втрата - це як шматок серця, що відірвали. Болить за кожного.
Це ж не просто колеги. Це ті, з ким мовчав під обстрілами, з ким ділив воду і їжу. І коли їх не стає - відривається частинка себе», - говорить військовий.
Попри все, що довелося пережити впродовж цих трьох років, Ігор Михайлович вірить у перемогу і мріє повернутись додому – до дружини, дітей і маленької онучки, щоб знову обійняти їх - не на прощання, а назавжди. Щоб зустрічати з ними світанки, щоб просто бути поруч.
«Я дуже хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні. Саме тому сьогодні я тут, далеко від рідного дому, служу у складі ЗСУ. І моя совість буде чиста перед нащадками. Бо залишу їм вільну Україну», - наостанок сказав солдат.
