У ТрО Рівненщини служить Максим на позивний «Червень» — ветеран, інструктор медпункту, батько. Позивний народився ще до війни — в онлайн-іграх. А от військова дорога почалася не з розваги, а з болю й вибору, який зробив не кожен.
Історію воїна розповіли у пресслужбі 57-го окремого батальйону Сил ТрО ЗСУ.
«Я був Іюнь, кум — Октябрь. Потім пройшов українізацію — і став Червнем. В армії з перервами: у 2009-му строкова, у 2014-му — вже у батальйоні “Горинь”. Про військо не мріяв, але хтось мав піти. Пішов я».
Спробував жити мирно після Донеччини: Польща, будні, побут. Але з війною не прощаєшся за власним бажанням.
«У 2018-му побратим запропонував йти на контракт. Пішов. Я ніколи не мріяв бути військовим. Просто не було вибору. Це не про любов до форми, а про відповідальність перед собою».
“Червень” каже, що мотивує не наказ і не зарплата. Мотивує історична пам’ять. Власна совість. І тіні тих, хто стояв до нього.
«Наші діди з УПА знали, що не виграють. Але боролись. Бо це їхня земля. У нас — армія, союзники, держава. А ми що, слабші?».
І водночас — немає злості. Є втома та гірка правда: не всі пішли, не всі підтримали. А деякі — ще й знецінили.
«Найперше “ми вас туди не посилали” почув у 2015-му. Після ротації, вдома. Тоді мене порвало. Просто сів і заплакав. Болить, коли знецінюють. Коли ухиляються — і ще й нас роблять ворогами».
Сьогодні Максим — інструктор медичного пункту. Його завдання — евакуація поранених і відповідальність: довезти живим.
«Ми не втратили жодного на своїх руках. Бували випадки, коли вже привозили “на щиті”. Але поки ми веземо — тримаємо.
Це єдине, що досі тримає мене самого».
Удома — дружина та трирічний син. Син каже: “Тато на роботі”. І навіть не питає, коли той повернеться. Бо не знає іншого.
«Я втомився. І морально, і фізично. Хочу просто ходити на роботу, з 8 до 18. Просто бути. Бути вдома. Мрію, щоб мій син жив у мирі. І не повторив мого шляху. Хай буде українцем — але в тихій Європі».
Про мотивацію говорить чесно. Її майже немає. Залишився обов’язок. А ще — розуміння, що за тебе ніхто не зробить.
«До повномасштабки, я хотів піти на АЕС. Уже пройшов перевірку. Все було: родина, житло, робота. І тоді — 24 лютого.
Подзвонив у СБУ, поклав трубку — і пішов у військкомат. Все було. І все лишилось десь там, в іншому житті».
Тим, хто готується до служби, радить готуватися до реальності. І не покладатися на державу — лише на себе.
«Бережи голову, ноги, спину. Не економ на формі та екіпі. Не чекай, що держава все дасть. Комфорт і безпека — на тобі.
І пам’ятай: армія — це не фільм. Це 80% побуту. І лише 20% — бойові дії. Але саме ці 20% вирішують, чи ти повернешся».
Наостанок — без ілюзій. Максим бачить майбутнє тверезо. Але стоїть. І хоч не сподівається на дива — вірить, що хтось колись оцінить.
«Я не вірю у швидкий мир. Навіть якщо підпишуть щось — все повториться. І буде гірше. Але доки є сили — я тут. Бо знаю, якщо не я — то хто?».
Це - “Червень”. Бо пішов у "гарячий" час. І не зламався, коли зник вогонь.
