Василь на позивний «Столяр» від початку широкомасштабного вторгнення служив у 56-му окремому батальйоні сил ТрО 104-ї бригада тероборони ЗСУ "Горинь". Чоловік - ветеран двох війн. Його спокій, мужність і почуття гумору під мінометами стали для побратимів атестатом бойової майстерності.
Розповідають у пресслужбі бригади.
«Коли пережив Афганістан, гадаєш, що вже бачив усе, — усміхається він. — Але 24 лютого 2022-го совість сама занесла мене у військкомат — чекати повістку було соромно».
Спершу він тримав рубіж на півночі Рівненщини, охороняючи білоруський кордон, потім ротація на Донеччину — Костянтинівка й Торецьк, і лише згодом опинився на Куп’янському напрямку: спочатку на «Красна Маячка», а пізніше — на Табаївці.
«Сімнадцять діб без перерви — штурм за штурмом. Якби залишилися ще на одну ніч — загинули б у кільці», — згадує він.
20 серпня 2024 року ворожий снаряд перетворив його руку на рвану «рукавичку». Про біль і фантомні відчуття він розповідає просто:
«Перші два тижні чашку чаю й руками не втримав. Тепер можу затиснути рубанок, відпиляти рейку й клацнути вимикачем, але дрібні цвяхи ще вислизають».
Кожного ранку Василь приділяє по дві години силовим вправам, щоби метал не став гирею, а м’язи не атрофувалися:
«Втомлює сильніше, ніж під мінометами, але кожен рух додає сантиметр свободи. Ще трохи — й дубові двері зберу, хай і повільніше».
Про тих, хто ховається в тилу, майстер говорить жорстко:
«Фронт тримають ті, кому соромно ховатися. Пиво в тилу гримить гучніше за артилерію, але не тримає лінію. Заховався? Добре. Та коли рашист постукає у хвіртку, довідкою не відкупишся».
Плани Василя після перемоги прості та ясні:
«У майстерні вже чекають верстати, у шкільній котельні зберегли ставку. Повернуся й покажу онукам, що метал і дерево поступаються лише характеру. А треба буде — піду у військо й утретє».
