Військовослужбовець зі Здолбунова Ігор Васильович кілька місяців поспіль перебуває у реабілітаційному центрі «Галичина», куди потрапив після важкого поранення на Сході.
Про це повідомляють у інженерно-позиційному полку.
Там військовий проходить реабілітацію та вчиться ходити на протезах, оскільки в березні цього року, під час виконання бойового завдання, втратив дві ноги.
Напередодні свого дня народження військового на кілька днів відпустили до рідних. По дорозі додому побратими привезли Ігоря в один із підрозділів полку, де на нього чекав рідний брат. А далі чоловіки відправились до батьківського дому. Тож була нагода поспілкуватися.
- Ігорю, розкажіть, будь ласка, більше про себе.
- Родом я з міста залізничників – зі Здолбунова, що на Рівненщині. Там минало моє дитинство. Після дев’ятого класу школи я продовжив навчання в залізничному коледжі. В армії службу не проходив. Через кілька років одружився, але на жаль сім’ї у нас з дружиною так і не склалось. Що стосується професії, то на один із заводів потрібні були електрозварювальники і я прийшов на тримісячне стажування. Нова професія мені давалась непогано. Й так сталось, що наступних 14 років я пропрацював на цьому заводі. За два роки до широкомасштабного вторгнення відбулось «скорочення», я перевівся на іншу фірму. Працював оператором-навантажувача.
- Як і коли Ви потрапили до лав ЗСУ?
- Тоді, коли Україна по всій території здригалась від вибухів та тривог. Це було на початку березня 2022 року. Ми з братом пішли добровольцями в РТЦК та СП (авт.прим., - у військкомат). Після проходження усіх комісій, десь приблизно за через тиждень, ми знову прибули до територіального центру. Але цього разу вже з особистими речами. Далі ми з братом роз'їхались по військових частинах. Я отримав направлення в інженерно-позиційний полк Командування Сил підтримки Збройних Сил України. І тут розпочалась моя військова служба. Спершу був на посаді «маскувальника», а згодом став – «водієм-електриком». Далі мав дві ротації. Їздили на завдання: будували бліндажі, рили окопи, облаштовували позиції смуг оборони. По-різному минали ротації. Але друга була досить складною. Виїхали на передову ще взимку. Та найважчим для мене особисто був березень цього року. Бо 10-го числа я отримав тяжке поранення під Бахмутом.
.jpg)
- Чи не складно буде зараз згадувати про цей день? Якщо можете, то розкажіть, будь ласка .
- Здавалося б, був звичайний день. Ніщо не віщувало біди. Ми виїхали облаштовувати позиції для піхоти. Спокійно працювали під звуки вибухів. Вони там постійно, тому за весь час ми звикли, що десь поруч «бахкає».
- І в якийсь момент чую потужний вибух. Мене відкинуло в сторону. Ймовірно, що на кілька хвилин втратив свідомість. Я не одразу зрозумів, що трапилось. Дивлюсь немає однієї ноги та другої до коліна. Був шок, паніка. Та дякую, що хлопці-побратими були поруч. Якби не вони, то не знаю, що було б далі. Я вже не міг собі наложити турнікети чи надати будь-яку іншу допомогу. Хлопці зробили все можливе, аби мене врятувати. Всю дорогу до стабілізаційного пункту я відчував їх підтримку. Ми разом боролись за моє життя.
Цього дня, після мінометного обстрілу, нас багато постраждало. Майже усі були поранені. Та на щастя усі залишились живі.
- Чи пам’ятаєте, як Ви їхали до шпиталю?
- Так, ніби вчора це було. Я добре пам’ятаю, як ми їхали до шпиталю. Також запам’ятались слова одного молодого медика, який мені сказав: «Не хвилюйся – ми тебе врятуємо!». Ці слова були дуже важливі в цей момент і дали мені впевненості в тому, що все буде добре. Я повірив медику й теж морально став боротися за своє життя. Адже стільки ще багато не встиг зробити.
Не буду вдаватись в деталі. Але чотирма швидкими мене доправляли до Дніпра. Далі реанімація. Потому перевели у звичайну палату. А через деякий час відправили у госпіталь до Львова.
- Розпочався наступний етап. Мабуть, стало трішки легше?
- Насправді, не зовсім легко. Додатково у Львові дізнався, що маю високий цукор. Ніколи подібне не проявлялось. Через це погано заживали рани. Ледь не впав в кому. Кололи інсулін. Посадили на строгу дієту. Весь час їв одні каші і дякувати Богові, медикам вдалось внормувати в організмі цукор.
- Як зараз минає Ваша реабілітація? Ви маєте протези?
- Протези є. Але це ще не постійні. Наразі типу навчальні, маленькі. Потрібно спочатку навчитись тримати рівновагу, поступово робити кроки. Це дуже важко. Буває, що просто омивався потом. Але здаватися не маю права. Через силу роблю те, що вимагають реабілітологи. Їм теж важливо поставити нас на ноги. Я думав, що це важко, але не знав наскільки. Є такі випадки, що хлопці швидко починають ходити, а є, що на це йде багато часу. Тут ще головне моральний стан і не дати обставинам себе зламати.
- Хто підтримує Вас у цей непростий час? Чи спілкуєтесь із побратимами?
- Підтримують рідні та близькі. Також відчув підтримку від небайдужих людей, котрих навіть не знаю. Знаю, що організовували навіть благодійні концерти на мою підтримку.
Так само багато означає для мене підтримка моїх побратимів. Ми донині підтримуємо хороші стосунки. Спілкуємось. Вони по мірі можливостей відвідують мене у реабілітаційному центрі. Сьогодні теж приїхали, щоб привезти в полк і вже звідси далі буду їхати додому. Не забувають тут про мене й це теж додає мені сил боротись.
Хоча інколи хочеться кинути все і просто поїхати в рідне містечко. Але усвідомлюю, що не маю права здаватись. Потрібно пройти всі етапи реабілітації та навчитись ходити на протезах, а тоді вже повертатися до життя в суспільстві. Просто бувають панічні періоди. І не тільки в мене так. Бо кожен по-різному сприймає те, що сталось. Не всі морально готові до того, що трапилось. Але з нами працюють психологи, допомагають боротися із внутрішніми страхами, проблемами. Морально там є кому підтримати.
- Тут на Вас вже чекає брат. На довго відпустили Вас із реабілітаційного центру додому?
- Їду додому на кілька днів. Вже мама місця собі не знаходить. Ніяк не може нас дочекатися. А вдома і стіни лікують, як кажуть в народі. Звичайно, що хотілося б довше вдома бути, але розумію, що наразі потрібно працювати над собою. І поки я в реабілітаційному центрі, то хочу використати цю можливість та робити все для того, щоб навчитися ходити на протезах. Організм починає звикати, перелаштовуватись. Не хотів би я завжди їздити на візку. Тому попереду ще багато праці. Бо навіть в моєму рідному місті не готові до людей з інвалідністю. Не всюди є пандуси і люди на візках не завжди мають змогу вільно пересуватись в громадських місцях, по сходах, в магазинах.
Навіть у аптеку чи у під’їзди багатоповерхівок без сторонньої допомоги складно просуватись. А тепер є багато тих, хто стикнеться із цією проблемою, тому краще таки навчитись ходити на протезах і «встати на ноги». Важко працюю над цим щодня й по кілька годин. Бо маю мрії: перша, щоб закінчилась війна, а друга - хочу створити міцну сім’ю й щасливо плекати майбутніх дітей у вільній та мирній Україні.
Наказом Міністра оборони України №540 від 8 травня 2023 року за мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові і військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання службового обов’язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України Ігор П. нагороджений медаллю «За поранення» (важке).
