Рівненщина межує з Білоруссю на 218 кілометрах. Довгі роки місцеві по обидва боки ходили через кордон збирати ягоди, їздили відвідувати родичів і відпочивати на вихідних. А соцопитування показували особливо тепле ставлення українців до білорусів. Усе змінила повномасштабна війна.
Голова Рівненської ОВА Віталій Коваль розповів журналістам "Української правди" про ставлення поліщуків до білорусів, ситуацію в області з економічними зв'язками з сусідами та настрої у регіоні.
– Яка ситуація на 10-му місяці війни з економічними зв'язками з Білоруссю, зважаючи, що Рівненщина – прикордонна область?
– У нас були непогані зв'язки до війни в деревообробці й у продуктах харчування, ми активно співпрацювали.
Наші люди збирали ягоди на білоруських територіях. Були спрощені пункти перепуску, вони відкривалися в період збору лісових ягід, грибів. Наші люди заходили і відмічалися, що йдуть по ягоди.
Білоруси постійно приїжджали до нас по закупки. Вони любили приїхати в Рівне на вихідні. 40% пасажирів аеропорту Рівне до пандемії COVID-19 були білоруси. У них був пакет вихідного дня: Макдональдс, закупки, ресторан. Вони тут дихали свободою.
У нас була задача побудувати дорогу від Рівного до нульового кілометра (кордон – УП). Ми 120 кілометрів зробили, там ще трохи лишилося – ці жахливі участки до Білорусі, які ми не встигли зробити в 2022-му році.
– Яку частину в економіці регіону відігравали зв'язки з Білоруссю?
– Вони не були основними. У нас 83% експорту регіону – це Євросоюз. А тих 17% до війни ділили між собою Росія і залишково Білорусь. Область зараз експортує більше, ніж в минулому році, на 9%.
– До повномасштабної війни в Україні багато хто був схильний говорити, що в Білорусі дороги хороші, молочні продукти хороші, Лукашенко – господарник. Це ставлення зараз змінюється?
– Треба розуміти менталітет поліщуків. Це принципово господарські люди, які не віддадуть свого.
Наприклад, коли ми розробляли закон про легалізацію бурштину, я спілкувався з президентом, говорив про особливості психології. Тут люди дуже миролюбиві з вигляду. Ти приходиш до них, і вони тобі: "Так-так, добре, добре". Але свою думку мають.
Тому їм завжди потрібно показувати напрямок: дивись, ти робиш неправильно, але зроби ось так, якщо не зробиш, то буде гірше. Але треба дати варіант.
У нас є два села, де переважали етнічні білоруси, ми за ці села переживали. Щоб ви розуміли: громада, ті самі лісівники, не зовсім легальні хлопці в минулому, вони прийшли самі перші, питають: "Чим допомогти?" Квадроцикли свої віддали, показали, де можна схрони зробити.
Це партизанський край. Останній бій УПА з Радянським Союзом на території області був у 1964 році.
Етнічно, щоб ви розуміли, в районі, в якому ми зараз знаходимося (розмова відбувалась у місті Сарни Рівненської області), всього-на-всього 2% етнічних білорусів.
– А в області?
– Ще менше, здається, десь 0,48. Є декілька етнічних сіл, але вони вже давно говорять на нашому акценті, тільки по прізвищу (–іч в кінці) можна зрозуміти, що вони з Білорусі.
До війни я очікував, що буде більше впливу білорусів на наше населення. Тому що білоруські телеканали добивають. Коли були вибори Лукашенка попередні, то багато хто його підтримував – типу, господарник.
Але тільки почалась війна, цей господарник десь забувся, його відсунули. Є ворог, ти допомагаєш ворогу – ти вже не господарник, ти – наш ворог. Зараз точно ніхто тут про білоруський мир не співає.
– Ви згадали про бурштин. Були колись жарти про "бурштинову народну республіку". Як зараз почуваються бурштинокопачі? І як вони повелися під час загрози наступу?
– Я не хочу їх ідеалізувати. Ми їх, знаєте, як почали називати під час війни? "Небайдужі громадяни". І тут треба їм віддати належне.
Вони ж всі з приставками "екс": "Колись було... А хто ж тоді не займався? Всі займалися". У цій ситуації, як не дивно, вони були першими помічниками всіх військових. Вони всі стежки показали. Це готові партизани, які стали небайдужими громадянами.
Спрацював цей закон про легалізацію. У нас же 70 ділянок пішли з аукціону, і багато цих ділянок купили ті, хто до них мав відношення раніше. Це було попередження для них: вихід тут, скидайся з кумом, братом, сватом, бери цю ділянку, обробляй.
Яка в них завжди була риторика? "Це наша земля, мій дід тут жив, мій прадід тут жив, а ви мені забороняєте". А ми говоримо: брат, дивися, ти сьогодні видобув, лишив тут марсове поле, а твій онук цього не відчує. Ти говориш, це дідова земля. Дід її не зіпсував так, як ти.
Потрібно розвивати оце розуміння, що надра нам від предків дістались усім.
– Коли прийшло розуміння, що на вас у піший наступ поки не підуть?
– Немає такої точки. Я, може, спокійний з вигляду, але з 24 лютого ні разу не виключив звук на телефоні – ти постійно в тонусі відповідальності.
Сьогодні не час демократії, чесно скажу. Сьогодні час відповідального лідерства. Ти приймаєш рішення швидко, миттєво, а потім розберешся, чи воно було насправді правильним. Але не приймати рішення ти не маєш права.
Я буду говорити через економічну призму: жодна воююча країна у стані конфлікту не зменшувала податки, не зменшувала увагу на економіку, тому що це основа. Битви виграють полководці, а війни виграють економіки. Моя основна задача – знайти золоту середину між тим, щоб не зупинити область, щоб вона працювала, і щоб люди не думали тільки про війну.
Я постійно у стані готовності, що може бути гірше. Ти не знаєш, звідки вони підуть: з півночі, прилетять, почнуть масово бити якимись ракетними комплексами...
От я розкажу вам одну історію душевну, для розуміння, як люди сприймають ситуацію. На 53-ій день війни перші кафе почали виставляти столи на вулицю. Вийшло сонечко, погода супер.
Я виходжу, сідаю за стіл, замовляю капучино. І чую – праворуч сидять люди і говорять: "Дивись, Коваль сидить – значить, все налагоджується". Я п'ю далі. Буквально за хвилину з лівої сторони я чую: "О, дивись, це ж Коваль! Ідем звідси, бо щас як йо*не". (сміється)
Дві людини – і такі два сприйняття.
– Ви особисто як сприймаєте, коли відкриваєте соцмережі, новини, і бачите чергову хвилю розмов про наступ з Білорусі?
– Це хайп, на вашій мові.
У нас десь пів року було таке відчуття: заходьте вже, скільки ви нас там лякаєте, давайте вперед, уже втомилися чекати. А коли я побував у Чернігові, Херсоні – я не хочу, щоб у нашій області була ця пригніченість від стресу в дітей, в жінок, яку я там побачив.
Хай краще вони нас лякають, але не йдуть. Навіть при тому, що ми готові, навіть при тому, що ми відіжмемо у них якусь техніку. Але не потрібно цієї бравади.
