Рівне Медіа
Словацького 4-6 Рiвненська область, Рiвне
+380676111844

Генерал, який очолював поліцію Рівненщини, пішов старшим сержантом на фронт та б`є окупантів

Фото - Громадське

За кілька кілометрів від Бахмута журналісти "Громадського" поспілкувалися із генералом Сергієм Князєвим, який несе службу у підрозділі київської бригади чорних запорожців. 

Сергій Князєв у 2016 році очолював ГУНП у Рівненській області. З 10 листопада 2016 року був призначений начальником Департаменту карного розшуку Національної поліції України. Вже наступного року - очолив Національну поліцію України.

Генерал-полковник Князєв на сьогодні - просто солдат ЗСУ. Так він каже про себе сам.

«Старший сержант, бо маю військове звання. Можна було переатестуватись... Але ось біля нас стоїть майор, а я — старший сержант. І яка різниця? Головне, що тут (стукає по голові — ред.) і що ти робиш, який свій досвід вкладаєш в оборону держави. А не оце все (показує на плечі, де мають бути погони — ред.). Цим будемо мірятися після війни. Я знаю з десяток генералів, які пішли у різні підрозділи і несуть солдатську службу». 

Після того, як росіяни відступили з Київської області, Князєв зрозумів, що буде кориснішим в армії, ніж у поліції, і просто пішов до військкомату. А оскільки прибув із Білої Церкви, то й «приквартирувався» до 72 бригади, яка там дислокується. Нині його підрозділ несе службу на лінії Торецьк — Нью-Йорк — Бахмут.

«Мене призвали у взвод протиповітряної оборони. І я не соромлюся сказати, що не Джеймс Бонд і не рейнджер, не той, хто одним махом сімох убивав. Я навіть мізинчиком не ворухну, щоб обрати собі ту чи іншу посаду або місце служби», — каже Князєв.  

Нині він виконує накази значно молодших від себе. Його безпосередньому командиру, який має звання лейтенанта, — 35 років, самому Князєву — 50. А втім, генерал-полковник поліції каже, що почувається цілком нормально, бо у його командирів більше бойового досвіду — багато хто воює вже дев’ятий рік.

Від місця, де ми беремо інтерв’ю, до позицій росіян — 6-7 кілометрів. Дим фактично позначає лінію фронту, пояснює Князєв. Часто горять поля із пшеницею — окупанти спеціально їх підпалюють. А ще серед білого дня гатять по місцях скупчення людей. 

«Ми свої танки у посадках ховаємо, ми не стріляємо з населених пунктів, бо не хочемо, щоб місцеве населення постраждало. Але недавно на центральний ринок прилетіли ракети “Граду”, людей це досить сильно шокувало, просто посеред білого дня. У них же завдання не тільки знищити українську армію, а й змінити думку людей. Посіяти паніку, страх, переконати, що саме українська армія — неонацисти і загарбники».

Іноді це окупантам вдається. Хоча місцеві до українських військових ставляться переважно добре, каже Князєв. У селі можна зайти в будь-яку хату — наллють води, дадуть їсти. А навіть якщо і трапляються ті, хто ставиться вороже, то Князєв їх розуміє. 

«Горе затьмарює розум. Коли кожен день когось убивають, коли щодня прилітає… а тут уже 8 років. Від Бахмута до Світлодарська чи Дебальцевого лише 20 кілометрів. І оце “гу-гу” дев'ятий рік — кожного дня, як добрий ранок». 

Бригада Князєва нині веде щоденні контактні бої, розповідає він. Командири роблять усе, щоб підлеглі даремно не гинули, а росіяни не просувалися вглиб. Позиції утримувати вдається — не в останню чергу завдяки допомозі західних партнерів: європейська та американська зброя значно краща за ту, що мають росіяни. 

Як приклад Князєв демонструє нам три гранати: дві радянські та одну європейську: 

«Це — оборонна граната, а це — наступальна. Їх придумали 100 років тому. А це (показує військовий на третю) — сучасна історія». 

Князєв розбирає третю гранату на дві частини і пояснює: якщо скласти докупи, буде оборонна зброя, якщо розібрати — уже наступальна. 

«Сучасне і старе, дебільне і розумне. От із чим війна, розумієте? І чому ми, маючи в десять разів менше артилерії, ракет і танків, тримаємось. Тому що Європа нам дала одну гранату замість їхніх двох, одну гармату замість десяти старих».

«У них (росіян — ред.) завдання знищити нас, а наша задача — знищити їх. Але на відміну від них ми розуміємо, що це відбувається на нашій землі і ми не повинні завдавати зайвої шкоди. Ці фермери біля нас отакенними сльозами плачуть, мовляв, дайте можливість зібрати, хлопці, не відступайте, ми вас просимо. Це людська праця, маса грошей. Ми намагаємось. Навіть коли формуємо лінію оборони, окопи риємо тощо, ми обов'язково звемо власника й кажемо: дивися, нам треба так, яка твоя думка? Ми не питаємо, чи можна, тому що це війна».

Читати також