Боєць ТрО Рівненщини Олексій з перших днів повномасштабного вторгнення у війську. 24 лютого він зустрів вдома на Сарненщині. До нього зателефонував товариш і сказав, що треба щось робити. Тож, разом зібрали речі та пішли добровольцями в місцеву тероборону.
“Не було сумнівів в правильності нашого вибору. Тоді в людей був страх через невідомість, не знали чого чекати. Ворог якраз наступав з усіх сторін. І Рівненщина також могла бути під ударом. Треба було захищати свій дім. Тому ми пішли в 104 бригаду в 60 батальйон”, – пригадує ті дні військовослужбовець, якого побратими кличуть “Жак”.
Одразу він потрапив до розвідки, а з часом перейшов у взвод ударних безпілотних авіаційних комплексів, де командує відділенням:
“У мене був досвід строкової служби, 20 років тому. Строчка дуже відрізняється від того, з чим довелося зіткнутися, але хоч зброєю вмів користуватися. Але це війна технологій, то вже на місці довелося вчитися. І тут вперше зіткнувся з дронами”.
Він упевнений, що цьому ремеслу може навчитися кожен, головне бажання і наполегливість. Але важливо постійно цікавитися цією темою, бо постійно з’являються якісь нові технологічні рішення.
“Водночас треба розуміти, що в умовах війни все зовсім інакше, ніж під час навчання. Ти так просто не злетиш. Треба якось дрон винести хитро, щоб не засвітитися, і так само посадити. Враховувати, що в ворога є засоби подавлення, а ще вітер, дощ і так далі”, – пояснює Олексій.
Будь-яка робота в умовах бойових дій, каже захисник, це в рази важче. Він добре пам’ятає, як вперше зрозумів цю істину:
“Перший бойовий вихід – це був Торецький напрямок. Я з побратимом вийшли розвідати ситуацію, щоб завести потім бійців на позиції. І одразу ж потрапили під мінометний обстріл. Адреналін перекрив страх. Ми там залягли, переночували й повернулися цілими”.
Але не завжди вдається подолати свій страх:
“Коли чуєш, як КАБ свистить і розумієш, що він вже підлітає до тебе, то це дуже страшно, бо від тебе в цій ситуації мало що залежить. Особливо й не сховаєшся. От КАБ – це найстрашніше, що було за час служби”.
Якось "Жака” дістала ворожа міна. Наслідки того поранення відчуває й досі, хоч вже майже рік минув з того часу:
“Це було на Табаївці, вже мав мінятися і біля мене прилетіла 82-га міна. Пошкодило підколінну артерію. Пощастило, що це вже на виході було. Лікар казав, що перебило артерію, відповідно, не було кровообігу, міг просто втратити ногу, якби довелося чекати. Дуже дякую тому хірургу, який мене зашив”.
Не всі спогади з війни сумні. Олексій із трепетом згадує моменти, коли робота приносить свої плоди:
“Коли бачиш, як завдяки твоїй роботі підбивають ворожу техніку чи “розбирають” їхні позиції, то це величезна радість. У всього підрозділу піднімається бойовий дух”.
Воїн розуміє заради чого і заради кого тут і це допомагає не втрачати мотивацію. Його гріє думка про сім’ю і він мріє, аби якнайшвидше настала перемога.