"Коли Діма повернеться, мама спече великодню паску": інтерв`ю з сестрою полоненого азовця "Ореста"

Дмитро Козацький – керівник пресслужби полку захисників Маріуполя. Українці знають його як мужнього бійця і дуже талановитого фотографа. Під час боїв у місті він бігав попід обстрілами не лише зі зброєю, а й з фотокамерою. Аби фіксувати подвиги наших військових. Аби показати світу мужність захисників "Азовсталі".

24 каналу в рамках "Інтерв'ю24" вдалося зустрітися з Дар'єю Юрченко – рідною сестрою Дмитра. Вона говорить про брата з великою любов'ю і теплом. Пригадує дитинство, його любов до фотографії та журналістики, про шлях до війська і полку під командуванням Дениса Прокопенка.

А ще Дар'я розповідає про найважчий період у житті їхньої сім'ї – початок війни, бої в Маріуполі, життя у бункерах "Азовсталі" й полон брата. Полон, з якого дуже сильно чекає Діму і його побратимів, як і вся Україна. А поки – радіє, що змогла хоча б на хвилину поговорити з ним по телефону. Почути голос вперше за 3 місяці.

"Діма – це моя душа": Дар'я про дитинство і безмежну любов до брата

Ми знаємо Дмитра як відданого військового – немовірно мужнього і талановитого. А який він у житті – як людина, як брат? Що можете згадати про дитинство?

З самого дитинства ми з Дімою росли разом. Для мене він був братом і одночасно інколи навіть замінював тата, маму, бабусю та сестру. Ми з ним завжди були найближчі.

Пам'ятаю, як Діма говорив: "Ой, я поки дітей не хочу". Але з усім нашим двором возився. Він дуже хороший як людина, хоча він Скорпіон за знаком зодіаку. Ну і звісно, що іноді ми могли й сваритися.

Як людина він дуже творчий. Насправді він ще зі школи дуже хотів бути фотографом. Але тоді не було таких можливостей, щоб купувати суперкруті камери, і йому купили мильницю. Пам'ятаю, як він з маминих тюлей шив для мене плаття і в 2 годині ночі казав: "Даша, вставай, буду фотографувати тебе".

Як Дмитро потрапив у полк захисників Маріуполя? Як ви відреагували на те, що він хоче йти у військо?

Він не одразу потрапив у полк захисників Маріуполя. Після 11 класу Діма вступив у Польщу безкоштовно на спеціальність, яка пов'язана з дизайном. Він провчився пів року й вже думав перейти на журналістику, адже це більш творча професія.

Але почалася війна в Україні, то був 2013 – 2014 рік. Тоді він сказав, що приїде назад в Україну, а наша мама відповіла: "Так, сиди там. Я тебе не пускаю".

Та він все одно приїхав, автостопом з Польщі, і вже залишився. Він сказав, що не буде вчитись. Побув тут десь рік, працював. Звісно, у нас містечко не найбільше (родина Дмитра родом з Малина, що на Житомирщині – 24 канал), та можна щось знайти. Та і плюс, робота була така, що він себе у ній не знаходив.

І в 2015 році Діма пішов у Нацгвардію. Була мова про те, що його відправлять до Львова, Харкова, Києва або до Одеси. Про Маріуполь взагалі не мовилось.

Та тоді так сталось, що його відправили в Маріуполь. Він почав служити, а потім ми вже до нього приїжджали, коли він був на першій лінії моря.

"На "Азовсталі" у Діми був другий ДН – бомба влучила у сусідню кімнату, його поранило"

Як для вас почалася війна 24 лютого? У Києві ви не чули вибухів?

За днів 3 до того, як все почалося (повномасштабна війна – 24 канал), Діма нам казав зібрати тривожну валізку. Просто нехай стоїть. Не знадобиться – слава Богу. Але знадобилася.

24 лютого ми з хлопцем були в Києві, живемо на Позняках. Зранку мені подзвонила мама і каже: "Війна почалася".

Але в ту ніч я все проспала. Загалом у мене дуже чутливий сон, але тоді я спала міцно. Мама телефонувала мені декілька разів. Діма теж почав дзвонити. Пам'ятаю, як ми виходили з квартири, говорили з Дімою і він казав: "Ось така ситуація вийшла". Пам'ятаю, у нас з мамою була паніка, а він такий спокійний був…

З Києва ми поїхали в Івано-Франківськ.

"Азовсталь" – це дуже важкий період у житті бійців і їх рідних. Як все було для вас? Чи був із Дмитром нормальний зв'язок?

Спочатку Діма, як завжди, не показував емоцій взагалі, особливо мамі. Я могла з ним поговорити, спитати, як він, що відбувається.

Насправді дуже тяжко було знати це все, про Діму і "Азовсталь". Зараз ми більш сильні. Хоч мені тільки 19 років, але іноді здається, що я сильніша за нашу маму.

Діма одразу розумів, що Маріуполь – це серце України у військовому плані, там море, там все. І тому, в принципі, ми були готові, але не до такого.

Коли бійці зайшли на "Азовсталь", Діма розповідав, що "ось така-то ситуація". Було тяжко, і зараз дуже тяжко. Але раніше ми хоч знали, де вони, що з ними...

Взагалі, тоді іноді був зв'язок, але він міг не відповідати по кілька днів. Якщо затягувалося на днів 5, то це було дуже добре, бо деякі люди місяць не відповідали. Я йому писала, знала, що з ним все добре… Але що я могла йому написати: "Як ти?".

Тоді було дуже важко. От згадую мамині емоції – мені треба було стояти з кам'яним лицем і казати: "Все буде добре". Бо я не можу по-іншому сказати.

Завжди важко в такій ситуації підібрати слова військовому – чи рідному, чи чужому. Хочеться підтримати, але не знаєш, що написати, і якими словами це зробити.

Так. Я пам'ятаю, ми трохи переписувались, і він казав: "Спокійно, дівчатка і хлопчики, все окей, все добре, я живий".

Пам'ятаю, як він написав: "О, а в мене сьогодні другий День народження". Я тоді здивувалась та запитала, в якому сенсі. А Діма відповів, що у сусідню кімнату влучила бомба. І він настільки спокійно це говорив, що я дивувалась, як він так може.

З ним тоді все було добре?

Так, все добре. У них на "Азовсталі" було 2 здоровенних кімнати – в одній були ліжка, як у військових, а в другій були їхні речі, їжа, вода та все решта. Слава Богу, влучило в кімнату, де були речі.

Нашого Діму поранило в голову. Він тоді спав на ліжку – на другому поверсі біля стінки. Саме за нею була та кімната, по якій вдарила бомба. І ударною хвилею його відкинуло. А ліжко просто завалило стінкою. Тому йому дуже пощастило, він живий.

Не евакуація, а "визволення", яке дає надію: про вихід полку з "Азовсталі"

Попри все, що наші військові пережили в пеклі Маріуполя, багато з них зберегли для себе якісь хороші моменти. Були історії, які Діма розказував вам?

Постійно розповідав, адже вони між собою всі дуже дружні. І розумію, наскільки зміниться їхнє життя, коли вони вийдуть з полону. Хлопці будуть все згадувати.

Про Діму мені дуже запам'яталось, як він перед виходом з "Азовсталі" зняв кадри "Фортеця Маріуполь".

В останні дні була тиша, бо вивозили поранених, і нам вдалося навіть поспілкуватися по відеочату. Діма сказав: "Ви уявляєте, за весь цей час я зміг спокійно вийти на вулицю". Хоча вони й раніше там бігали, знімали, але поміж обстріли.

Ще Діма розповідав, як вийшов і побачив сонце. Він так про це говорив, що мені ці слова відклалися в сердечку. Це для нього, напевне, був найбільш позитивний момент. Він розказував: "Я пройшовся, покурив, бо мені дали нормальну цигарку, і побачив сонце".

Тоді йому, напевне, було спокійно вже.

Так. Він казав: "Я не боюся, що мене зараз хтось…". Це мені так запам'яталося.

До речі, коли ми говорили по відеочату, якихось хвилин 7, то мені в голову прийшла суперкласна ідея робити футболки з його фотографією. Це була така розмова, ніби нічого не відбувається. Ми просто змогли сісти й поговорити.

Що Діма говорив про евакуацію з "Азовсталі"?

Це не була евакуація. Це було "визволення". Мені Діма сказав, що є 3 варіанти – або помреш від голоду, або від поранення. І є третій вихід, який дає надію хоч на щось.

Вперше з полону Дмитро телефонував матері у травні

А зараз з Дмитром маєте зв'язок? Він телефонував?

Коли ми поговорили по відеочату перед виходом, він нас попередив, що не буде мати зв'язку декілька днів. Але декілька днів, а не місяців. Хоча ми ж розуміємо, що це полон, а не курорт.

Пригадую, ми з ним тоді домовились, що будемо не на зв'язку. Та через 3 дні він зателефонував мамі. Не мені чи татові, бо дозволяли дзвінок лише на один номер. Мене не було біля мами, але вони з ним поговорили недовго. Він тоді сказав: "Дівчатка, хлопчики, зі мною все добре, все буде окей. Ми побачимося найближчим часом". І все.

"Сказав, що живий, любить нас і заплакав": дзвінок Дмитра після теракту в Оленівці

Дашо, чи знаєте щось про Дмитра зараз, вже після теракту в Оленівці? Чи виходив він на зв'язок?

Коли стався теракт в Оленівці, мама якраз була у мене в Києві. І в той день, 28 липня, ми дізналися, що сталося. Спочатку ми не вірили, але потім теракт підтвердили. Мама поблідніла на очах. Дуже тяжко було, ми не знали, що і як.

Ми дивилися усі новини. Дивилися відео, щоб побачити, є там Діма, чи нема. Він мені вже бачився у всіх загиблих хлопцях. Але потім помітила, що татуювань на тілі нема. Це були жахливі накручування.

А тоді 2 серпня мені зателефонував російський номер. Я ще подумала, що це знову якісь "доброзичливці" і не знала, піднімати чи ні.

Але така насторожена підняла і чую: "Алло, це Діма". І я така просто: "Що?". Він ще раз: "це Діма"… Я була в шоці. Питаю "Дімочка, як ти, де ти, ти живий-здоровий, що з тобою?". Він сказав, що живий-здоровий, наразі перебуває в Донецьку. Я відповіла, що ми його дуже-дуже любимо, дуже чекаємо, цілуємо і обіймаємо.

Діма сказав, що сидить зі слідчим, який і дав йому зателефонувати. У нас була така дуже швидка розмова. Я пам'ятала, що коли йому вперше дали зателефонувати, це було пару секунд. Тому хотіла швиденько все сказати.

Я сказала, що дуже його люблю. Він відповів, що теж і почав плакати. І я розплакалася… Це був один із найжахливіших моментів під час війни. Бо Діма у мене дуже сильний. А тут я просто це почула, відчула. Було дуже важко.

Я ще запитала, чи буде він мамі дзвонити. А він відповів, що постарається. І все, було обмаль часу, тому ми закінчили говорити.

"Коли Діма повернеться, мама спече великодню паску, яку він дуже хотів"

Що зробите першим, коли Діма повернеться додому? Про що мрієте?

Насправді в мами є одна мрія – коли вона говорила з Дімою на Великдень, він сказав: "Блін, я так хочу пасочку…". Для нас це дуже сімейне свято. Тому коли він повернеться, мама спече пасочки.

А я зараз більше спілкуюся з його друзями, ми зідзвонюємось. Хочу, коли він приїде, зібрати всіх його друзів. Хочеться наобійматися, перецілуватися з усіма, з ким тільки можна.

Коли чекала на його дзвінок, у мене було стільки думок, що скажу йому... А коли він подзвонив, то не могла сказати нічого, крім: "Я тебе так люблю, я тебе так люблю, все буде добре". І більше нічого я не можу. Тому зараз щось планувати ми можемо, але як і коли це буде – я не знаю.

А Дмитро не розказував, що буде робити, коли повернеться додому?

У Маріуполі його будинку більше немає. Тому він хоче приїхати в Малин, а потім переїхати жити в Київ. А поки він хоче, ми вже в таких дизайнерських думках, як будемо його квартиру робити. Це потрібно подумати.

Знаєте, він якраз доробив у своїй квартирі в Маріуполі ремонт. Це була однокімнатна квартира, але така затишна. У нього був дрон, який зламався, то він його підв'язав і красиво повісив. А ще сплів вінок з колосочків – він завжди був творчою людиною.