Рівне Медіа

Ковальство тримається на ентузіазмі, - рівнянин про розвиток давнього ремесла

Коваль. Які перші думки після прочитання цього слова? Так, мужній чоловік, що створює неймовірні речі із металу.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Яке ж воно – ковальство у XXІ столітті в Рівному. Про це нам розповів коваль Ігор Карпук

Чи давно Ви займається ковальством?

- Орієнтовно сім років. Отримав свідоцтво державного зразка, коваль четвертого розряду. Вчився у Гощі в Сергія Торулі. Потім попросився до Романа Валігурського в учні. Пізніше виникла ідея створення козацької кузні на базі табору «Гайдамаки». Ідея була настільки ненормальна, що мені якраз зайшло. На порожньому місці, з повітря та ентузіазму ми створили кузню. Плани були інакші, я там пропрацював декілька років, потім справи пішли не так, як хотілося би, думаю, вони в усіх ідуть не по плану. Тоді довелось іти кріпачити. Кузня залишилась, ми там з друзями збираємось. Я буваю ще там по суботах, або коли маю вільний час.

Ковальство – давня професія. Як вона сприймається людьми в сучасному світі? Чи затребувана? Чого хочуть зараз від ковалів?

- Так, ковальство – одна з найдревніших професій, за деякими оцінками історія ковальства налічує близько 5 тисяч років. На сьогодні ковальство як таке затребуване мізерно. Так сталось, що ковалів вбили машини, яких ковалі зробили, власне кажучи. Механізми були створені ковалями і ті самі механізми витіснили ту професію. Тому зараз технології металообробки такі, що виготовляти щось вручну і вигідно продавати - діаметрально протилежні речі. Люди в нинішній економічній ситуації хочуть купувати дешево, а ручна робота – вона завжди коштує. Тому люди купують «циганські» забори, де зверху прикручена бляха – сусіда не видно, та й по всьому.

Тобто, останнім часом ця професія занепадає? Чи бувають сплески замовлень?

- Був такий підйом, коли «скоробагатьки» почали будуватись і облаштовувати свої обійстя. Тоді всі хотіли, щоб все було облаштовано як замок, але вони не брали до уваги, що це середньовіччя і тому замовляли собі ковані забори. Отам ручна робота була затребувана. Був такий підйом у ковальстві. Зараз це спадає, тому що навіть у Рівному вже досить багато таких підприємств, які виготовляють автоматично, по суті без втручання людини. Ковалі, які хочуть залишитись на плаву, йдуть під цим вітром і «ковані» деталі вони замовляють через інтернет, забирають на пошті. Приїхали, розсипали на зварювальному столі зварили до купи, пофарбували, дали тону і продають як ковану роботу, хоча, вогню це навіть не бачило.

Якщо говорити про Рівне, чи поширене ковальство тут? Чи активно розвивається ця професія і чи є конкуренція?

- Людей на ковалів вивчилось досить багато, але за всі роки було придумано всього шість основних прийомів. Далі вже все іде варіація – поєднання, комбінування, яке залежить від майстерності коваля, від його бачення і потреб - чим він заробляє. Якщо він робить сапочки, то йому ті всі приколи не потрібні. А взагалі, ковальство тримається на ентузіазмі.

А на яких виробах Ви зосереджуєте увагу? Скільки часу потрібно для створення одного?

- Я народився і живу в Рівному. Знаю, що тут люди живуть у невеликих квартирах і зосередився на тому, щоби працювати в напрямку невеликих інтер’єрних речей, які людина може принести і поставити собі в квартирі. Але у нас є стереотип – якщо щось коване, то треба велика хата. Тобто, під якусь залізяку треба будувати замок. Якщо я щось роблю, то воно стилістично завершене саме по собі. Це невеличка композиція, якій можна знайти місце, але воно трохи не вписується у гіпсово-пластикову заглаженість. Комусь це подобається. По часу і роботі – коли виникає ідея, я намагаюсь її втілити. Я не копіюють чужі роботи взагалі і в принципі.

Складно створювати вироби з металу?

- Коваль - це теж робітнича професія, воно виглядає гарно по телевізору чи на світлинах, але насправді – важка, брудна і досить травматична. Мені легше побачити лінію у хаосі, накреслити, а потім я намагаюсь зробити це в металі. Часом виходить, часом метал не дається. По часу – звісно, я ставлю себе в певні рамки, тому що питання рентабельності все-таки є. Це ж електрика, вугілля, дрова та інші витратні матеріали. Часом задумане вдається, а часом летить у відро в куточку кузні, а потім їду на металобрухт. Коли я заробляв цим на хліб, тоді так, тиск обставин був серйозним.

Чи виставляє десь вироби чи продаєте лише по знайомствах?

- Більше по знайомствах чи через Фейсбук. До мене дзвонять: їдемо на День народження. Є щось? Питаю на який бюджет і щось знаходжу. Десь виставляти, не виставляю. Я коли працюю – не вигладжую до такого блиску, як це роблять машини, щоб на виробі було видно сліди ударів молотка. Воно має свій характер, свою харизму.

З-за кордону часто замовлення отримуєте?

- Так, в мене більша частина замовлень ішла саме з-за кордону. В мене буває, що люди, які там попрацюють, за кордоном, приїжджають і кажуть: мені треба шефу чи кому там якийсь подарунок. Побувавши там, вони розуміють унікальність.

Яке найнезвичніше замовлення отримували?

- Найдивніше замовлення, яке я робив – піддон у зменшеному вигляді зі збереженням пропорцій, з кількістю приставочок, планочок, кубиків. Я виковував окремо кожну дощечку, щоб зробити фактуру дерева, потім їх потрібно було зібрати і заховати сварку. І ще там на одній планці там ще треба було «Лукаш» написати. Я не гравяр, я коваль, але таки зробив. Були такі подарунки в Європу. Вони потім відзвонювались - він там поставив у центрі робочого столу. Вони вже розуміють, що ручна робота з України, це є дійсно єдиний екземпляр. Люди там, у Європі, оцінюють.

Брали участь у Фестиваль ковальського мистецтва?

- Так, ми з Романом Валігурським робили великі Риби. Роман промалював ескіз, ми робили дівчинку, а Артем робив хлопчика.

Ви коли плануєте зробити виріб, як обираєте метал?

- Все залежить від поставленого завдання. Якщо це робляться ворота, хазяїн мріє отримати нову блискучу річ, тому під ці речі закуповується новий і чистий метал. Мені металу часом просто бракує, але є місця, де він просто валяється. Будь-який шматок металу – це потенційно шматок хліба для коваля.  

Чи важливий настрій, коли працюєш із металом? Чи відчуває він людину?

- Настрій важливий. Часом критично важливий. Тому що коли ти без настрою, мова може йти тільки про механічне повторення рухів і результату не буде. В мене є певний ритуал, коли я приходжу в кузню. Я запалюю вогонь, заварюю каву, сідаю і налаштовуюсь. На це може впливати і погода або люди бігають і відволікають тебе. Тоді нічого подібного не вийде. Це потрібна зосередженість на процесі. Так, бувають вауефекти, коли ти щось задумав і це вийшло. По суті, я вчуся у кожній роботі. Я не те, що піднімаю планку, я намагаюсь ступити далі, я не повторюю, те, що вже зробив, я знущаюсь над металом, над інструментами і над своїми руками. Коли воно виходить, то це не передати словами.

На вашу думку, як рівнянам «прищепити» любов до ручної роботи?

- У нас немає ще культури, яка є у Європі - коли людина не хоче мати одну річ із мільйона, хоче мати річ із історією. У мене була ситуація, коли я зробив скарбничку «Хатинка Баби Яги». Італієць у мене її купив. Я через перекладача з ним спілкувався. Я кажу: «У вас же ж немає такого фольклору. Тому що Баба Яга це слов’янське». Він каже, що в них є традиція – старші пани та панянки, мають стільці складні і по 6-8 людей збираються в когось у гостях. Вони прийшли, сідають на подвір’ї і говорять. Каже, от до мене прийдуть друзі, ми поставимо вино на стіл, я тоді винесу цю річ і покажу, що я був в Україні, знайшов одного дядька, в нього була така «шняжка». І ви розумієте, що це буде розмова на весь вечір. І їм потім буде про що говорити. І ця річ залишиться у моїй сім’ї, і внуки будуть так само розповідати. Це річ із історією. Європа втомилась від китайських речей. Вони розуміють унікальність, а у нас важке насліддя «совка». Зараз через економічну складову, як би людина не стояла і не клацала язиком, але вона вибере дешевше, закриваючи очі на те, що через два тижні воно розсиплеться. Є таке тимчасове задоволення потреб без розуміння, що унікальну річ можна дітям передати.

Читати також