Оскільки дружина покійного брата громадянина В. як спадкоємець є титульним власником спірного житла, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, яке ґрунтується на рішенні виконавчого комітету Рівненської районної Ради народних депутатів від 9 березня 1988 року.
Спірні відносини між позивачем та дружиною покійного брата виникли у серпні 2016 року, коли громадянин В. звернувся до суду з позовом до громадянки Г. про визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю, розташованого в одному з сіл Рівненського району. Частиною будинку він вільно і відкрито володів та користувався з 1986 року, проживаючи там зі своєю сім’єю. Позивач вважає, що таке речове право з’явилося у зв’язку з безперервним володінням спірним майном понад 10 років.
У січні 2017 року громадянка Г. пред’явила зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання позивача таким, що втратив право користування. Всупереч волевиявленню відповідача брат її покійного чоловіка продовжує проживати у спірному житловому будинку і за ним там само зберігається право місце реєстрації, чим порушуються права власника. Пізніше вона подала заяву до суду про збільшення позовних вимог: залучення до участі у справі як відповідачів її дочок, які відмовилися від своїх прав на спадкування на користь матері, а також визнання за нею права власності на житловий будинок.
Рішенням Рівненського районного суду від 22 березня 2019 року громадянину В. відмовлено в задоволенні позову.
Зустрічний позов суд задовольнив, визнавши за громадянкою Г. як спадкоємцем за законом першої черги після смерті чоловіка право власності на спадкове майно — житловий будинок загальною площею 105, 7 квадратних метрів. Місцевий суд зобов’язав позивача не чинити громадянці Г. перешкод у користуванні частиною зазначеного житлового будинку, та відмовив у задоволенні решти вимог відповідача.
Рішення Рівненського районного суду від 22 березня 2019 року громадянин Г. через свого представника оскаржив в апеляційному порядку, наполягаючи на скасуванні судового рішення суду першої інстанції та постановленні нового — про задоволення позовних вимог повністю.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи позивача, Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ дійшов до висновку про відхилення апеляційної скарги.
Залишаючи рішення місцевого суду без змін, яке вважає законним та обґрунтованим, суд апеляційної інстанції встановив, що Рівненський районний суд не з?ясував об’єктивних підстав для визнання спірного нерухомого майна об’єктом права власності саме з міркувань набувальної давності. Громадянинові В. було відомо, що правовстановлюючі документи на спірний будинок та земельну ділянку, на якій він розміщений, видано на ім’я його брата. Майно після смерті чоловіка успадкувала дружина, яка є титульним власником спірного житла. Більше того, жінка, розуміючи, що брат її покійного чоловіка не має іншого житла, не заперечує у продовженні користування частиною будинку.
З огляду на практику Верховного Суду, володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. А однією з обов’язкових умов набуття права власності за набувальною давністю є наявність у спірного майна правового режиму нерухомої речі, який прийнято в експлуатацію. Верховним Судом також зауважено, що відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна. При цьому, така особа має не визнавати або оспорювати це право позивача, і між сторонами має існувати спір про право, який суд вирішує у порядку позовного провадження.
За повідомленням прес-служби суду
