У пресслужбі 104-ї бригади тероборони ЗСУ Рівненщини оприлюднили історію війсьоковика Андрія з позивним "Кум".
Андрій каже, що ще напередодні АТО передчував початок війни. Якось по телевізору побачив, як “зелені чоловічки” захоплювали аеродром в Криму, де він проходив строкову службу. Це стало для нього сигналом, що не можна бути осторонь. Одразу ж пішов у “військкомат”. Лише через кілька місяців після цього його викликали.
По розподілу потрапив у 80-у, тоді ще аеромобільну бригаду на посаду кулеметника.
“Брав участь у звільнені Лисичанська, воював біля села Нижнє, Світличне, Тошківка, Кримське. Втрати в нас були, все було. Потім – оборона теплоелектростанцій в місті Щастя. Вже тоді траплялися різні супротивники. Не тільки козачки та сепаратисти, а бувало, що й російські морпіхи та чеченці”, – пригадує військовослужбовець.
Саме тоді він отримав свій позивний “Кум”, яким його нині кличуть побратими в 104-й бригаді, де зараз проходить службу.
“25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення, подзвонив своєму знайомому, який служив у рівненській теробороні. Сказав, що хочу до них, бо тоді ж ворог наступав з Білорусі й була загроза, що можуть піти й на Рівненщину. Треба було боронити свій дім, свою Сарненщину”, – розповідає Андрій.
Так чоловік став розвідником в 60-у окремому батальйоні:
“На початку дронів майже ні в кого й не було. Ми тоді самі скинулися з хлопцями по 300 доларів і десь в Чехії замовили Mavic 3. І почали потрохи вчитися з хлопцями ним літати”.
Потім були виїзди на бойові. Завданням “Кума” було виводити та заводити групи на позиції. Під час одного з виходів отримав поранення. Тоді ворог цілив по ньому з “Градів”:
“Не пошкодували касети на одну людину. Ну не всю кастету, десь два по 15, по-моєму, вони тоді випустили”.
Це сталося в березні неподалік Табаївки на Харківщині.
“Там було дуже небезпечне місце. Але я хлопців завів цілими й неушкодженими. Тоді ще одна людина від нас відбилась, я по нього пішов, знайшов в цих корчах, привів і вже після того мене поранило. Прилетіло в ногу. По рації доповів, що задачу виконав, сам 300, але буду виходити сам і зрештою вийшов”, – ділиться воїн.
Але, каже чоловік, зовсім не це поранення його сьогодні болить, а згадка про полеглих побратимів:
“Не раз доводилося евакуйовувати мертвих. Найважче, коли ти вранці ще каву з ним п'єш, а ввечері несеш його тіло. Це добре, якщо є можливість винести, бо дуже важко, коли знаєш, де лежить, а забрати немає як. Всі ж хочуть додому: і мертві, і живі”.
Андрій впевнений, що на війні страх присутній завжди, незалежно від кількості бойових виходів. Він допомагає вижити. Єдине, що з часом змінюється – це рівень цього страху. А ще, додає воїн, із часом страх допомагає навчитися думати швидко, бо хто швидко думає, той і виживає.
Порівнюючи свій перший досвід в АТО і повномасштабну війну, “Кум” каже, що зараз для нього значно більший стимул тримати зброю в руках:
“Сьогодні мені очевидно, що ми б'ємося за своє життя. Не за територію, а за те, щоб вижити. Вони нас просто хочуть вбити, винищити”.
Окрім того, він має ще іншу мотивацію не припиняти боротьбу:
“По-перше, я присягу давав. Ти дав слово – і мусиш його стримати. По-друге, в мене є сім'я, в мене є двоє дітей, в мене є хрещеники, племінники. Діти – це найголовніше. Я не хочу, щоб вони на собі сповна відчули ту війну”.
Нині Андрій несе службу у взводі безпілотних авіаційних комплексів.
