У селі Посива на півдні Рівненщини лише 13 будинків, в яких проживають 16 людей. Решта дворів покинуті та оброслі чагарниками. Сюди не ходять автобуси, немає магазину, школи та аптеки, однак людям привозять хліб та працює пересувна пошта.
Повідомляє Суспільне.
Місцева жителька, пенсіонерка Віра Андрусюк розповіла, як живе у селі, де майже не лишилося сусідів.
Віра Олександрівна — жителька села Посива за 77 кілометрів від Рівного та 27 від колишнього районного центру — Острога.
Жінка не може точно пригадати, скільки їй років і коли востаннє їздила до міста, однак добре пам'ятає усі свої вірші, якими, каже, завжди зустрічає гостей.
"Розміняла я шостий десяток, здоров’ям упала зовсім. Очі не бачать, вуха не чують, навіть губи – і ті не жартують. В роботі спору у нас нема, город, як гай у нас цвіте. І я спішу, та все на місці. А як печу вже хліб — усе усюди в тісті", — декламує пані Віра.
Жінка розповідає, що раніше у селі проживало багато родин із дітьми. Люди тут займалися сільським господарством та садівництвом. З часом усі почали виїжджати до міста, а зараз молоді взагалі немає.
"Жили добре, мали все, мали худобу — вівці, свині — все мали. Ходили на роботу у колгосп. Всі були заселені, великі сім'ї були. Думаю, оце самотність, не карайте нічим, лише самотністю", — каже Віра Андрусюк.
Жінка має двох синів та двох онуків. Вони допомагають їй із заготівлею дров на зиму, привозять продукти. Пані Віра тримає невелике господарство та город. Раніше у вільний час збирала гриби, однак зараз боїться ходити до лісу через війну.
"Собака, два коти, кури, порося, кролик. Більш немає нічого. Що легко доглядати, те й тримаю", — каже Віра Андрусюк.
Староста Посиви Олена Тоненчук розповідає, що раніше село входило до Новорочинського старостинського округу.
"Тепер дітей шкільного віку у селі Посива немає, але у свій час діти ходили у село Новорочиці. Так само люди ходять у церкву та у магазин в селі Новорочиці. Такої інфраструктури в селі немає", — розповідає Олена Тоненчук.
Староста додає: хліб у село довозять з навколишніх сіл — Розважа та Оженина.
Віра Олександрівна каже, що покинути село не хотіла б, хоч і відчуває себе самотньою. А єдина її мрія — щоб закінчилась війна.
"Вийду на подвір'я, гляну навкруги – нікого не видно. Жаль душу стискає. Як згадаю про всіх тих, хто в мене був, їх усіх уже немає... І нема, і вже не буде. Тільки спомин остається, як питають люди", — декламує Віра Андрусюк.
