25-річний киянин Артем Смолінський з 72-ї бригади потрапив у полон 27 липня 2022 року поблизу Соледара на Донеччині. Визволили його в листопаді.
Про це повідомляють у Координаційному центрі з питань поводження з військовополоненими.
На початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов у територіальну оборону, а до полону більше двох місяців воював «на нулі». Зараз Артем проходить реабілітацію. Каже, що вдома найбільше обтяжує армійська бюрократія.
«Нас уже мали поміняти. Треба було тиждень протриматися… Під час відходу почався бій. Мій побратим Олег тримав праву частину дороги, я ліву. Стрілкотня. З нами ще троє хлопців. Ніч протрималися. Вирішили йти розвідкою. Попали в засідку. Олег загинув. У мене закінчилися патрони. Чую, автомат тільки клац-клац. Потягнувся за автоматом Олега й прилетіла граната. Отямився – навколо кадирівці. Я почав кричати. Коли удар – і я відімкнувся знову. Прокинувся, коли мене вже кудись везли. Рухатися не міг, мав чотири поранення – уламки в ногу, руку й вухо», - ділиться боєць.
Спочатку Артема відвезли в Лисичанськ. Згадує, що кинули в підвал:
- Пролежав там сім днів без їжі й води. Думав, що помираю. Багато крові втрати, дуже хотілося пити. Коли підійшов один сєпар і каже: «Укроп, ти живий? Курити хочеш?». А я навіть відповісти не можу. Приніс мені пляшку води й пачку цигарок. «Якщо хтось запитає, я тобі нічого не давав», – сказав. Не дав мені здохнути. З Лисичанська мене відправили в Луганське СІЗО, - каже військовий.
- Я – фанат «Динамо». Маю багато татуювань. "Розплачувався" за них на кожному допиті. Випалювали тризуб, але нічого не вийшло. Струмом били. З Луганська повезли в Суходільськ, потім у Свердловськ, тоді в Таганрог і Курськ – "турне" як ми казали. Найважче було в Таганрозі. Били кожен день, але гімн я їхній не вчив, тільки рота відкривав. Не били тільки у Свердловську на Луганщині. Бо наші. Медичну допомогу не надавали. Для якоїсь формальності повезли в лікарню робити знімки після поранень. Я подякував медсестрі за знеболювальний укол, бо до того не робили, а вона мені: «Повертайся живим». Конвоїр почав її лаяти, - продовжує чоловік.
- Перед обміном, коли почали знімати сміттєві пакети з очей і сказали, що ми їдемо додому, сльози самі з очей полилися. Коли назустріч нам вели російських полонених, побачив, що вони всі відгодовані, не те що ми. Ми, бувало, одну цигарку на 25 людей курили. Як повернулися, то землю цілували нашу.
Росіяни робили все, щоб стріха з’їхала. Щоб конфлікти були серед полонених. Кожен день тобі здається вічністю. Але я постійно налаштовував себе, що це тимчасово», - підсумовю Артем.