Рівне Медіа

Які язичницькі релігійні вірування були в Рівненській області у стародавні часи?

Урочище Кам’яний брід, понад р. Льва, с.Олександрівка, Рокитнівський район

Язичницькі релігійні вірування у населення земель Українського Полісся знайшли відображення у рештках сакральних об’єктів, матеріалах поховальних пам’яток, житлових будівель, кераміки, окремих категоріях знахідок з язичницькою символікою.

Дослідження святих каменів та хрестів саме на наукових засадах є нагальною потребою сьогодення у світлі поширення псевдонаукової аматорської літератури та сучасних неоязичницьких релігійних практик, до яких звертаються у пошуках “первинної української віри”.

Культові камені були вплетені певним чином в язичницький культ, що в царський час було не дуже прийнятно з позицій християнства, а за радянських часів не узгоджувалося з концепцією державного атеїзму. Тому сучасне шанування цих каменів дуже легко було пояснити “природньою релігійністю народу” з позицій християнства і “віковою відсталістю і схильністю до фантазії”. В пострадянський час загострився інтерес до нашого дуже далекого минулого, яке смутно проступає крізь легенди, пов’язані з культовими каменями та хрестами.

Боги з дерева та каменю

Слов’янське язичництво зовсім не було “природною релігією”, тобто поклонінням каменям, деревам і іншим природним об’єктам. Хоч поклоніння перед лицем цих об’єктів існувало, але тільки самі об’єкти були оброблені рукою людини і ми не можемо називати їх “природними”. Саме поклоніння адресувалася не їм, а богам через цих посередників.

Десятки святилищ доводять певну організацію культових місць та їхню різноманітність. Такі місця були як загального призначення – за наявності вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення (пагорб, штучно влаштоване городище), сліди у вигляді заглиблення – від дерев’яного чи кам’яного ідола (або й сам ідол), і нарешті спеціальні ями, заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу. Про це свідчать топонімічні назви поселень “святих озер”, “святих рощ”, молитовників біля стодолі, що містять назви чи елементи язичницьких імен.

Урочище Кам'яний брід, понад р. Льва, с.Олександрівка, Рокитнівський район

За дослідженням язичницької топоніміки виявляється декілька тематичних груп. На першому місці стоять топоніми, що пов’язані з Волосом – Велесом. Це дає підставу вважати, що Велес був найбільш шанованим богом серед слов’ян. Крім того, в топоніміці відображені і інші язичницькі сюжети: Ворожба, Ярило, Ігрище тощо.

Збереженість язичницьких топонімів свідчать про те, що довгий час зберігались їх первісні функції. Але топоніміка не дає можливості повністю з’ясувати знаходження святих урочищ, по-перше, після хрещення Русі Володимиром майже усі колишні поганські святилища було замінено на християнські, а по-друге, такі поклоніння чи моління, як “хто під овином молився” або “в пшениці” чи “біля води” не залишали топонімічних слідів. Своєрідним розрядом культових місць були священні і святі рощі “древеса” й “рощення”. Одним з дерев, що поважали була береза, з якою пов’язаний цілий ряд весняних обрядів а хороводних пісень.

Урочище Трьох Хрестів. Дуб. Рокитнівський район, біля села Дерть

Дерева, що були розташовані біля джерел, криниць, мали особливу повагу, адже одночасно можна було звертатись і до сили рослин, і до живої води. Адже тут певною мірою поєднувались культ обожнювання води, і культ рослин, що в уяві тогочасної людини наділені великою силою, що мала допомагати тій людині, яка поклонялась і молилась у цих містах, приносила жертви. Серед населення був поширений культ дуба. Дуб – дерево Перуна – міцно увійшов в систему язичницьких вірувань і обрядів. Так як прабатьківщина знаходилась в зоні, де були поширені дуби, тому вірування, що пов’язані з дубом, мають свої коріння з давніх часів.

Древляни мали цілі священні ліси, що заміняли їм храми. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам.

За давніми віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюється фразеологізм «дати дуба».

Храм замість церкви

До культових об’єктів можна віднести так само курганні некрополі. Володіючи тією ж формою, що і основна маса слов’янських святилищ кургани так само були місцем здійснення треб. Відгомони поминальних трапез і тризн збереглися до наших днів. Так, в селі Біловіж є урочище Тризна, з яким пов’язують легенди.

Священним об’єктом в будинку тогочасної сім’ї була піч. До неї були звернені прохання домочадців і цілий комплекс побутових ритуалів. За повір’ями саме в печі (або за піччю) мешкали будинкові духи нижчого ступеня духовної ієрархії і знаходився головний виразник божественної волі – вогонь.

Урочище Трьох Хрестів. «Чортів камінь». Рокитнівський район, біля села Дерть

Древлянське язичництво досягло апогею напередодні утворення Київської держави. Маючи глибокі місцеві корені, первісні релігійні уявлення знайшли відображення в поклонінню силам природи, про що свідчать залишки обрядів у сучасному житті поліщуків.

На території сучасного Полісся виявлено ряд пам’яток пов’язаних з первісними релігійними віруваннями місцевого населення. Кожне плем’я поклонялося своїм богам. Кожна громада могла вшановувати, крім племінних, окремо своїх божеств нижчого рівня, таких, що втілювали цілісність її замкнутого колективу і були пов’язані із господарськими циклами та сезонними обрядами.

Святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою і атрибутикою мали розвинені і стійкі традиції, тому значний інтерес становлять святилища більш раннього часу – починаючи з перших століть нової ери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей – однієї або кількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу.

Святилища поділяються на три типи:

1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовні нічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд.

2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах або поблизу них. Вони виникли на території України в середині – другій половині І тис н.е. Головним атрибутом таких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям, будівель, вогнищ, жертовників.

3. Святилища-жертовники (требища) або алтарі. Складалися з майданчика, викладеного камінням – власне жертовника та ями для вогнища.

Інша група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст. Вони виникли внаслідок тривалої еволюції міфологічних поглядів слов’ян. Нема сумніву, що в цей час на арені релігійних уявлень з’являються спеціальні служителі культу – жерці. Святилища присвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу.

До важливих культових місць слов’ян належали і могильники: місця, де відбувалися поховання померлих, що супроводжувалися ритуальними діями, обумовленими язичницькими світоглядними уявленнями про потойбічний світ. На території досліджуваного регіону слов’янські поховання виявлені у Юзефіні.

Капища (требища) у слов’ян були місцем приношення жертв богам і божествам, відправленням служб. Святилища просто неба нерідко були круглими, такими, що складаються з двох концентричних валів, на яких розпалювалися кругові вогнища. У внутрішньому колі ставилися ідоли, зазвичай дерев’яні, тут горів жертовник і тут приносили жертви богам. Це іменувалося капищем. Зовнішнє коло, ймовірно, призначалося для споживання жертовної  і ритуальної їжі й називалося требищем. Кругла форма святилищ визначила їх назву хоромами (від “хоро” – коло), а в іншій вимові – храмами. Пізніше християнські церковники утримали це дуже стародавнє слово за православними ритуальними будівлями, хоча їх форма і не відповідає значенню слова “храм”.

Хрест біля каменя з стопами, село Масевичі, Рокитнівський район

У міру вивчення матеріалу по каменях, з’ясувалося, що просто “каменів”, яким поклонялися наші давні предки, не існувало. Кожен камінь був присвячений своєму богові, так що моління каменям було не “шануванням природи”, а шануванням богів.

Камені розміщувались на святилищі не хаотично, не в повному безладі, а в чіткому і одному і тому ж порядку, утворюючи собою “храм”, а пара “храмів” з’єднувалася в святилищі.

Цікавим і своєрідним було святилище, яке розміщувалося біля кількох слов’янських поселень VІ-ІХ ст. на невисокому березі р.Гнилоп’ять недалеко від Житомира. Ритуальний майдан цього святилища з трьома житлами був відгороджений від поселення яром. Жертовник, викладений камінням, мав прямокутну форму розміром 2,3х1,5 м. На каменях помітні сліди вогню. Біля східної сторони жертовника у ямі знаходилося вогнище діаметром 1,1 м. У цьому ж святилищі було встановлено споруду хрестоподібної форми розміром 11-14,2 м з чотирма виступами, чітко орієнтованими за сторонами світу. У центральній частині заглиблення в ямі стояв великий стовп, закріплений каменями. На південь і північ від нього знаходилися менші стовпи, оточені невеликими ямками і рядом каміння. Тут же знайдено кістки бика, грубо оброблені камені, перепалені кістки півня і маленькі вістря до стріли з каменю.

Більшість святилищ мали своїх ідолів. Їх зазвичай робили з дерева, рідше з каменя з додаванням коштовних каменів та металів. Відповідно до функцій богів, зображались вони з різними атрибутами.

Одним з найпоширеніших типів слов’янських культових споруд є відносно невеликі (від одного до кількох десятків метрів в діаметрі) майданчики – капища. Зазвичай вони служили місцем поклоніння якому-небудь певному кумирові, або природному об’єкту (найчастіше каменям).

Найбільш характерною ознакою слов’янських святилищ є їх кругла (рідше овальна) форма. В центрі звичайний поміщався кумир або інший культовий об’єкт. Іноді центральна частина капища була додатково обнесена внутрішнім кругом із стовпових ям, каменів або землі, що захищали центральний майданчик.

Урочище Трьох Хрестів. «Кам'яна голова». Рокитнівський район, біля села Дерть

Капища обносилися своєрідними сакральними загорожами від злих сил. Найхарактернішим типом подібних загорож були рів або канавка, неглибока, але достатньо широка (2-5 метрів) з плоским дном, на якому розпалювалися очисні вогні. Іноді в подібних канавках знаходять залишки жертвопринесень: кістки тварин і осколки глиняного посуду, а також охоронні предмети – ножі, сокири. Система ровів могла перейти в систему окремих ям навколо святилища, на дні яких горів вогонь.

Основні місця споруди подібних святилищ – острови сухої землі на болоті, круті береги річок. Своєрідне положення визначило назви ряду таких пам’ятників – болотяні городища.

У кожного роду – свої боги

Окрім святилищ, на яких проводилися обряди окремих общин, в слов’янських землях відомі особливі культові комплекси, які на святах об’єднували представників цілого племені, а то і племінного союзу. До складу подібних комплексів входили всі приведені вище типи капищ у поєднанні з поклонінням навколишнім природним об’єктам.

Культові місця, що входили в ритуальні комплекси, мали складне планування, неодноразово перебудовувалися і створювалися впродовж декількох століть. Про регулярні святкування, що збирали маси населення говорять численні залишки жертвопринесень тварин.

Урочище Трьох Хрестів. Кам'яний хрест. Рокитнівський район, біля села Дерть

Стародавнє язичество залишило численні матеріальні пам’ятники, що показують високий рівень розвитку слов’янської культури. Серед них особливе місце займають святилища – релігійні і суспільні центри стародавнього суспільства.

Традиційні язичницькі вірування вели свій початок з глибини тисячоліть. Поступово розвиваючись, вони досягли високого рівня, багатопланового розуміння всесвіту. З підйомом господарства і розвитком суспільного життя населення відбувся розквіт язичницької релігії. З’явилися особливі місця, які збирали на святкування і обряди не тільки представників однієї сім’ї, але і все плем’я, що сприяло об’єднанню людей і, кінець кінцем, розвитку державності.

За матеріалами роботи Ігоря Брички. Науковий керівник: Катерина Несенчук«Рівненська Мала академія наук учнівської молоді»

джерело: vse.rv.ua

Читати також