У Головинській громаді, що в Рівненському районі, є етносадиба. Пані Шершун Марія Адамівна, уродженка й жителька села Злазне, за власні кошти переформатувала простір хатини в етносадибу для майстеркласів і творчих зустрічей.
Про історію виникнення й розвитку етносадиби розповіли в Управлінні культури і туризму Рівненської ОДА в межах проєкту "Рівненщина на смак".
Пані Марія - творча особистість. Жінка є ведучою заходів, випускних вечорів, свят, керівницею шкільного драмгуртка (постановка п'єс “Наталка Полтавка”, “Назар Стодоля”, “ Мартин Боруля”, “У чужому пір'ї”), волонтеркою (плетіння маскувальних сіток), фольклористкою (проєкт зі збору пісенної спадщини с. Злазне “Пісні моєї бабусі”), вишивальницею (оформлення кабінету української мови та літератури у стилі вишиванки, проєкт “Вишитий “Кобзар” Т. Г. Шевченка), ткалею (створення світлиці-музею, екскурсії для школярів “На гостини до майстрині”).
Марія Адамівна з малих років - за верстатом: то ткала різнобарвні килими, то вимальовувала полотняні рушники, оздоблені вигаданими візерунками, то дбайливо вистукувала хідники (а для цього, як наголошують у повідомленні, потрібна неабияка сила).
До ткацтва жінка залучає доньок та учнів Злазненського ліцею: той допомагає навивати пряжу на навій, той намотує цівку ниток (аби не були великі, бо в човник не помістяться), той ріже тонкі смужки для хідників – усім знайдеться робота. Так проходять їхні зимові вечори, і ніхто не скаржиться на обмаль часу. І вже великим бонусом є можливість потримати у руках човник 1927 року ручного виготовлення або поперебирати поножами на верстаті.
"Марія Адамівна прагне передати своє вміння наступним поколінням, щоб ніколи не переривалася та природна нитка життя,з якої пряли і ткали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках і доріжках. Саме тому майстриня перетворила родинну хатину на етносадибу, у якій проходять години спілкування школярів,де на столітній снувальниці плелися маскувальні сітки для ЗСУ, де відбуваються творчі зустрічі, майстеркласи із ткацтва", - наголошують у дописі.
Ця дерев’яна хатина була побудована 1955 року родиною Бачука Тимофія Романовича (1889 р.н). За словами батька Марії Адамівна, власноруч різали дерево на хату, сестри самі штукатурили, усе робили вручну. А щоб оздобити будинок, сестри вишивали рушники, скатертини, картини. У хатину сходилися сусідські жінки, щоб оснувати пряжу або поткати.
Уже 20 років у хатині ніхто не проживає, але вона щороку зустрічає гостей: родина у поминальні дні збирається на прабатьківщині, діти-школярі приходять на екскурсії, щоб спробувати цівку зсукати, за верстатом посидіти. Марія Адамівна за власні кошти переформатували простір хатини в етносадибу для майстеркласів, творчих зустрічей. Цьогоріч вона отримала грантові кошти від Тhe change, щоб організувати місце для проведення майстеркласів із ткацтва.
