Сьогодні усі знають Віктора Ткача як професійного лікаря, успішного менеджера, директора Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка. Однак, з чого усе починалося - медик розповів свою історію успіху.
Народився Віктор Олександрович у родині медиків на півночі Рівненської області у мальовничому селищі Зарічне.
"Мій батько Олександр Ткач родом із Буковини. І практично вся його родина звідти. Бабуся по мамі - із Хмельниччини, а дід – із Черкаської області. Мої батьки познайомились у Зарічному, де власне працювали на той час. Тато був хірургом, а мама акушер-гінекологом. Тож ми з братом жили в медичній атмосфері та бачили всі процеси, які відбувалися. Я пам’ятаю той стукіт у вікна по ночах, коли піднімали батька чи матір, аби допомогти людям", - розповідає Віктор Ткач.
За словами медика, у дитинстві складно було зрозуміти, чи подобається медицина. Однак, брат Віктора Олександровича ще у школі визначився із професією.
Саме брат відіграв ключову роль у виборі майбутньої спеціалізації лікаря.
"Після закінчення школи мій брат Олександр не вступає до медичного інституту та йде на строкову службу в армію. Чому я так проводжу паралелі з братом, бо саме він відіграв ключову роль у моєму виборі. Коли брат не вступив до інституту, я зрозумів, що через два роки мене може також чекати такий же шлях. І я починаю займатися більш інтенсивно спортом, щоб в армії було легше", - згадує директор медзакладу.
Коли пан Віктор закінчив середню школу, брат саме повернувся з армії та переконав його вступати з ним до медичного інституту. До спитів готувалися інтенсивно, займатися із викладачами. Оскільки улюбленим предметом у школі Віктора Олександровича була хімія, то це значно спростило йому навчання на першому курсі інституту.
"Ми обоє вступаємо до Чернівецького державного медичного інституту на факультет «Лікувальна справа». Із першого курсу і надалі – це були недоспані ночі. Я не знаю, в якому іншому, ніж медичний, закладі дається стільки інформації та підготовки майбутнім лікарям. Вимоги до студентів були дуже високі. Із ІІІ-го курсу я почав ходити в лікарню до батька на практику та доглядав за хворими", - каже медик.
Перша операція
Медик ділиться, що першу самостійну операцію зробив у інтернатурі. Тоді він мав оперувати гострий апендицит, однак виявилася пухлина апендикса.
"Тоді мені дали можливість самостійно все зробити з початку до кінця, наставники лише спостерігали зі сторони. Все пам’ятаю до дрібниць. Адже для хірурга перша операція – це завжди щось таке знаменне".
Вже на 3 та 4 курсах Віктор Ткач асистував на операціях з батьком. Частину інтернатури лікар проходив у рідному Зарічному. Туди і приїхав працювати після закінчення інституту.
"Цей рік промайнув дуже швидко. Нас практично кожну ніч піднімали. Батько зробив такий графік, що пів місяця на виклики виїжджав мій брат, а пів місяця я. Виклики були різні: від різаної травми руки й до більш складних патологій. Тоді я мав змогу побувати травматологом, і урологом, і хірургом, звичайно. Через такий досвід пізніше, коли я розпочав працювати в Рівненській обласній клінічній лікарні, для мене деякі речі, як, наприклад, поставити катетер чи епіцистостому, зробити пункцію грудної клітки, не складали ніяких труднощів. Це була хороша школа універсального спеціаліста загальних хірургічних навичок", - каже директор обласної лікарні.
Колосальну практику Віктор Ткач здобув і в лікарні швидкої допомоги у Чернівцях, де підвищував кваліфікацію. Там його наставником став лікар-хірург Анатолій Василов.
Робота у Рівненській обласній лікарні
У Зарічне після клінічної ординатури медик повернувся у 30 років, однак, працювати у районній лікарні не дуже хотілося:
"Пам’ятаю, що тоді взяв відпустку. Багато ходив, думав, міркував – і вирішив! На той час ми вже зустрічалися з моєю майбутньою дружиною Оксаною. І тоді я вирішив: поїду в Рівне, влаштуюся на роботу – й одразу одружусь. Так, до речі, і сталось".
Приїхавши у Рівне, Віктор Олександрович відразу хірургом не влаштувався. Каже, це тоді було практично нереально, хоча він був готовим спеціалістом.
"Розпочав свою роботу в Рівненській обласній лікарні у листопаді 2000 року на посаді лікаря кабінету денситометрії та лікування остеопорозу і за сумісництвом черговим хірургом відділення хірургічної інфекції та проктології. Остеопороз – це була зовсім для мене цікава нова тема. Про такий напрямок практично ніхто й нічого не знав", - каже медик.
Однак, хірургія завжди притягувала Віктора Ткача:
"У 2005 році я очолив відділення хірургічної інфекції та проктології. Тоді окремого відділення проктології ще не було. Я пройшов спеціалізацію з проктології. І ми почали виконувати в обласній лікарні великі проктологічні операції. Тема великих проктологічних операцій мене дуже цікавила. На той час відділення було з не найкращими умовами, але як-то кажуть: очі бояться, а руки роблять".
Які найважчі операції в хірургії?
За словами хірурга, із тих операцій, які були найважчі, це, звичайно, захворювання підшлункової залози. Такі пацієнти потребують багатьох повторних операцій. І це важкі перитоніти, хірургічний сепсис.
Амбіції та крісло керівника лікарні
Віктор Олександрович розповідає, що планів очолити лікарню ніколи не мав. Каже, що коли отримав пропозицію стати директором - не спав усю ніч, зважував і обдумував це.
"Тоді я собі подумав і вирішив: якщо ти вже сів в цю життєву машину та їдеш, то в ній, звичайно, є задня передача, і якщо щось не виходить, можна чесно сказати: «Перепрошую, не справився», – написати заяву та йти з Богом. Але їхати вперед завжди набагато складніше й цікавіше. От і вирішив іти далі, розвивати лікарню, упроваджувати нові напрямки роботи", - пригадує очільник медзакладу.
Лікар каже, що черпає натхнення у своїй команді:
"Це мої заступники, висококласні спеціалісти та чудові порядні люди. Це ті, хто захоплює тебе розумом, мудрістю, знаннями. Я пишаюся багатьма спеціалістами, які йдуть поряд зі мною".
Сім'я та підтримка
Підтримку медик відчуває і від родини. Зокрема, від дружини Оксани та трьох дітей.
"Із моєю дружиною Оксаною ми познайомилися в моєму рідному Зарічному. Мені тоді було 25 років. Вона не лікар, має економічну освіту. Тому нам завжди цікаво спілкуватися не лише на медичні теми. Ми зустрічалися тривалий час – 5 років. Після одруження, у 2003 у нас народився старший син Сергій. Потім, через два роки, Олександр. Оксані було дуже важко, адже я був постійно на роботі. Однак вона завжди підтримувала мене й розуміла, наскільки моя професія важлива для мене та відповідальна. А вже коли у 2016 році народилася донечка Соломія, то в нашому житті з`явився новий генератор ідей та натхнення досягнути чогось більшого", - говорить Віктор Ткач.
Діти уже майже дорослі. Соломія в першому класі. Хлопці навчаються в Івано-Франківському національному медичному університеті.
Віктор Олександрович зазначає, що рішення піти у медицину було цілком прийняте синами:
"Сказати, що я хочу, щоб вони були хірургами, мабуть, скоріше ні. По-перше, це дуже важко. Не скажу, що я про щось шкодую. Просто можна обрати собі набагато легший шлях і почати швидше заробляти кошти. Але якщо вони оберуть цю спеціальність, я завжди їх підтримаю".
Наразі у підпорядкування Віктора Ткача близько 1700 працюючих
Головне завдання колективу медзакладу, на думку очільника - кожен має робити свою роботу якісно.
"Для забезпечення цього нами налагоджено співробітництво з лікарнями європейських країн для обміну досвідом. Підписано більше 10 угод про співпрацю з провідними клініками ЄС. Десятки працівників лікарні взяли участь у міжнародних медичних конференціях в Німеччині, Латвії, Італії, Австрії, США, Єгипті та інших".
