Гвардієць Олексій з позивним Зеля захищав Україну в лавах Національної гвардії з першого дня повномасштабного вторгнення, але військовий шлях воїна почався ще у далекому 2014 році. Тоді, як і у 2022 році, він був у перших рядах добровільно мобілізованих для оборони східних рубежів України.
Олексій завжди відчував гостру потребу захистити та визволити Україну від російської орди. Гвардієць Зеля знаходився на нулі з початку березневих жорстоких боїв у Рубіжному. Просто на його очах мирне місто трощила російська зброя.
«Найважче боротись з ворогом, якого не бачиш, це я про вибух цистерн з азотом на Луганщині. Тоді, Олексія вимушено відправили лікуватись у Дніпро», – згадує побратим Дмитро з позивним Моцарт.
Отримавши сильне хімічне отруєння після влучання російських ракет в цистерни з хімією, пари якої отруїли все навкруг на десятки кілометрів, гвардієць до останнього не залишав бойових позицій, поки його майже насильно не забрали звідти медики.
Після одужання Зеля одразу повернувся на фронт. Він захищав українські землі від російських загарбників у Слов’янську і Харкові. Саме в Харкові відбувалися найважчі бої й постійні прямі зіткнення з противником:
«Їх настільки багато, що будь-яка втрата їх особового складу тут же компенсується свіжою кров’ю. Вони не оплакують побратимів. Росіяни наче зомбовані, або на якомусь дуже сильному наркотичному препараті. Після артобстрілу ми спеціально підпустили росіян ближче до наших позицій, щоб побратими мінометники побачили усі їх місця дислокації, секрети й виманили якомога більшу кількість противника у сіру зону. Вони почали наступати й коли вже були близько до зручних нам координат вогню, Олексій викликав вогонь на себе, а своїх бійців негайно відправив в бліндаж», – пригадує Моцарт.
Сам заходив в укриття останнім, коли перші ворожі групи вже заходили на позицію. Прикривши собою відхід останнього бійця, Олексій отримав пряме кульове влучання зі спини, не сумісне з життям. Гвардійці відпрацювали на відмінно. Декілька сотень росіян знищено українською артилерією. Вцілілих окупантів наші бійці взяли в полон.
“Олексій – неймовірна людина з полум’яними очима і жагою до волі, до бою – таким він викарбувався у наших серцях. Він був впевнений у своїй справі й завжди знав що робив. Пристрасний у бою, спокійний у житті. Справний воїн, справжній командир, справдешній українець”, – з сумом стверджує побратим Дмитро Моцарт.
Цінною власного життя Олексій зберіг життя та здоров’я особовому складу свого підрозділу, за що героїчного командира представили до медалі «За служіння Українському народові» (посмертно).