Анестезіолог Олександр Бєлаш провів у блокадному Маріуполі перші три тижні війни. Останні миті життя пораненої дівчинки, розбомблений пологовий, відчайдушний порятунок вагітних жінок та їхніх ненароджених дітей. Лікар був свідком та безпосереднім учасником історій, які облетіли увесь світ, пише видання Pershyj.com.
Він залишив місто, коли в захопленій росіянами лікарні стало просто неможливо допомагати. А ризик загинути в Маріуполі був таким же, як і при спробі покинути його. Вагатися було ніколи.
Олександр Бєлаш разом із родиною – у Луцьку. Повертається до роботи вже в іншій міській лікарні, адаптується до життя тут.
Його історія – одна з найстрашніших із тих, що ми публікуємо з початку повномасштабної російсько-української війни. Проте вона мусить бути почутою. Далі – пряма мова.
Люди втрачали руки і ноги, коли просто шукали їжу і воду
Я працюю в обласній лікарні інтенсивного лікування міста Маріуполь. Вранці 24 лютого подзвонили колеги і сказали: «Олександр Миколайович, почалася війна». Я зібрався і пішов на роботу. Те ж зробили інші співробітники. Ми навчені, що у будь-якій ситуації потрібно йти і допомагати.
Тим паче, вже проходили це у 2014 році. Тоді обстріляли східний мікрорайон міста, було багато постраждалих, яких у тому числі привозили в нашу лікарню.
Проте ми не могли й припустити, що цього разу все буде настільки погано. Відразу – просто незліченна кількість поранених: як військових, так і мирних жителів.
Ми запитували у цивільних: «Нащо ж ви виходили на вулицю?». Хоча й самі розуміли: потрібно десь шукати їжу, воду, зігріватися. На вулиці -8, а опалення зникло. Люди розводили вогнища просто біля під’їздів, куди й прилітали снаряди. Багато вбитих, поранених з відірваними руками і ногами було на вулицях.
У перші дні на свій страх і ризик їздила «швидка», волонтери підбирали поранених. Потім і це стало неможливим. Ми втратили відлік часу. Знали тільки, який день війни триває.
У перший тиждень я ходив з лікарні додому під обстрілами раз на день. Перебіжками – від під’їзду до під’їзду, постійно шукаючи поглядом хоч якесь укриття. Прислухаючись, як далеко стріляють: у твоєму напрямку чи ні.
Ходив додому, тому що в ті перші дні волонтери ще привозили в лікарню гарячий суп. Я відносив його сину, щоб той хоча б раз на день міг поїсти гарячого. Поки це ще було можливо.
У ті ж перші дні у двір біля нашого відділення інтенсивної терапії прилетіла чи то ракета, чи то «град». Повибивало всі вікна, осколки порозліталися. На щастя, ніхто не постраждав. Проте реанімацію довелося організувати в одній з операційних і передопераційній.
Приблизно через чотири дні війни зникли зв’язок, світло, газ. Я був майже весь час на роботі, а дружина з дитиною вдома. Проте у їхній двір теж прилетіла авіабомба і лишила по собі дуже глибоку вирву. В будинках повибивало вікна. У нашій квартирі було +2.
Чи то 11, чи то 12 березня дружина з сином під кулями, ризикуючи життям, прибігли в лікарню. Там хоча б був генератор, від якого можна було увімкнути чайник чи зарядити телефон. А якщо піднятися на верхні поверхи, можна було спробувати отримати або відправити СМС. Виходило не у всіх.
Однак ми піднімалися, щоб хоч щось дізнатися про ситуацію в Україні: Маріуполь був в цілковитій ізоляції. Ми розуміли, де йдуть бої і яку частина міста обстрілюють тільки по тому, що самі бачили з вікна. Якщо кому вдавалося кудись додзвонитися, це було великим щастям.
Як лікар-анестезіолог я звик працювати в екстремальних умовах. Але ж не в таких! «Гради» стали буденністю. Ми знали, що осколки розлітаються під кутом 45 градусів. Головне – коли чуєш свист, відразу лягати на землю. Не думати, діяти миттєво.
В останні роки місто стрімко розвивалося – багато що було збудоване. А зараз все це просто зруйновано!
Новий басейн не встиг толком відкритися, як його відразу розбомбили. Пологовий був новенький, льодовий палац. Багато що робилося для інфраструктури. Але, на жаль, все втрачено. 16 березня, коли я виїжджав, міста вже фактично не було.
Росіяни сховалися за спинами лікарів
Орієнтовно 12 березня в нашу лікарню в’їхали росіяни або «днрівці». Зайшли в оперблок, сказали стати біля стіни, роздягнутися. Чоловіків перевірили, чи не мають синців від автоматів. Врешті сказали з операційного блоку не виходити без дозволу.
На той момент усі будинки навколо були вже розбиті і спалені. Люди, коли виходили з підвалів і бачили, що їхнього житла більше немає, закономірно йшли в лікарню. Ті, на вході, всіх впускали, запрошували селитися в палатах. А от якщо спробуєш вийти, тебе з великою вірогідністю розстріляють.
Ми бачили, як три машини з білими рушниками і стрічками на дверях, які привезли поранених, були розстріляні біля лікарні. Тому вийти і пошукати на руїнах якісь речі, які могли зберегтися, було нереально.
Ми, лікарі, повинні надавати допомогу попри все, але коли над тобою стоять люди з автоматами, це дуже страшно.
Фактично вони сховалися в лікарні за спинами у персоналу і пацієнтів. Під вікнами поставили танки і БТРи. Територія лікарні перетворилась на точку, з якої велися обстріли в напрямку центру міста.
При цьому з українського боку в лікарню не прилетів жоден снаряд. Ви знаєте, деякі маріупольці після 2014-го лишалися проросійськими і говорили, що нібито батальйон «Азов», який захистив місто, ховається за спинами мирних жителів. Тепер же всі побачили, хто насправді ховається.
У лікарні – кров, бруд, сміття, яке не було кому вивозити під безперервними обстрілами, гори непраної білизни.
Спочатку доставляли питну воду, потім – технічну, потім якийсь час не привозили взагалі, а 15 березня, воду набрали з річки в пожежну машину, де раніше був мильний розчин. Такою водою можна було хіба підлогу помити.
Останні миті життя пораненої дівчинки втрапили в об’єктив журналістів
Я радів, що ті росіяни чи «днрівці», які захопили лікарню, не дивляться телевізор і не впізнають мене.
Тому що на початку війни ми надавали допомогу пораненій дівчинці. Поруч були журналісти, які зняли на відео, як я посилаю путіна. Це відео дуже розійшлося інтернетом. Ще коли був зв’язок, лікар наш приходить і каже: «Олександр Миколайович, а ви там зірка ютюба». Думаю, якби вони мене впізнали, просто на місці розстріляли б.
Я дуже добре пам’ятаю, як приїхала «швидка» і хтось крикнув: «Анестезіолога! Швидко!».
Коли ми прибігли, в приймальному відділенні вже лежало тільце цієї маленької дівчинки. Відразу почали реанімацію. Ми бачили поранення на грудях, але ж не знали, наскільки воно глибоке. А тоді прийшов хірург і сказав, що осколок потрапив в серце.
Я починаю розуміти, що все, потрібно зупинити реанімацію. Але в моїх лікарів, які, звісно, теж розуміють, сльози капають просто на груди дитині. Як я можу сказати, що більше нічого не зробиш?
Тоді я і вигукнув: «Покажіть тому путінському хуйлу очі цієї дитини. Хай побачить, що він зробив… Щоб він здох...» Це потрапило на відео.
На той момент ми вже частково звикли, що дорослі отримують поранення, гинуть, але що війна забирає дітей… Це було шоком.
А лікарю з нашого відділення потім ще й дзвонили родичі з росії і казали: «Бачили фейкове відео з тобою. Ну, актор!». Він був в шоці, не розумів, що настільки можна мозок промити людям.
Якби в жінок не було грудного молока, дітей не було б чим годувати
Коли бомба потрапила в пологовий будинок, частину породіль доставили в нашу лікарню. Одну жінку, на жаль, не вдалося врятувати. Ми намагалися зробити екстрений кесарів розтин, але стан був критичний. Спочатку жінка була ще при свідомості, але дитина, на жаль, померла.
У результаті жодні реанімаційні заходи не допомогли. Для нас з колегою це було жахливо. Матір і дитину ми вкладали в чорний мішок…
Інших жінок я поселив у передопераційну гінекологічного відділення. Одній ми ампутували стопу, ще в однієї нога вся була в осколках. Всі стіни, всі перекриття пологового були зруйновані бомбою. Скільки загинуло на місці, а скільки привезли в лікарні, я не знаю, тому що постійно перебував в операційному блоці. Знаю тільки про тих, кого безпосередньо нам доставили.
В палаті ми організували тепловентилятор. Чим могли, тим і зігрівали. Яку гуманітарну допомогу знайшли під завалами, тим і намагалися годувати. Ми розуміли, що це необхідно, адже вони мусять годувати грудьми малюків. Ніде в місті суміш було знайти просто нереально.
На жаль, про подальшу долю цих жінок і дітей я не знаю. Коли приходили чоловіки, ми казали, що їх потрібно звідси забирати. Терміново.
Розстріляти могли ще на території лікарні
З кожним днем було все гірше і гірше. Не стало медикаментів – усе закінчилося. Залишатися там було просто нереально. А тим паче, допомагати пораненим. Просто не було чим.
16 березня ми вирішили тікати. Кілька лікарів зібралися і попросили «старшого», щоб нас не розстріляли в дворі. Той ніби пообіцяв, але ж гарантії жодної не було.
Я просто наверх хірургічного костюма одягнув куртку, дружині сказав: «Хапай сумки і біжи в машину», а сам за ними. Тоді хотілося лише виїхати. Куди – навіть не думали. Спочатку – хоча б з території лікарні. Там було все понівечене осколками, склом, обривки проводів висіли. Молив Бога, тільки щоб не лопнула шина і вдалося виїхати.
Потім – з міста. Від Маріуполя до Запоріжжя – безліч російських блокпостів, де постійно перевіряли документи, багажник і бардачок. Люди, які свого часу переїхали з окупованої території в Маріуполь ще у 2014 році, розповідали, що у них забирали паспорт, а натомість видавали якийсь папірець. Тому на блокпостах я весь час боявся, щоб не забрали паспорт громадянина України.
Хотілося просто бігти, бігти і бігти.
Нам пощастило. Хоча в той же день, 16 березня, колона, яка поїхала іншою дорогою, була обстріляна – поранили брата одного з лікарів.
У цей же день ввечері, коли ми були в дорозі, дізналися, що на драмтеатр скинули бомбу.
З Маріуполя всі виїжджають на свій страх і ризик. І так можеш загинути, і так. Ми бачили, як люди виїжджали на понівечених авто без даху і вікон. Хто не мав на чому виїхати, просто йшов пішки.
У кого закінчувалося паливо, інші брали на причеп і тягнули. Хто чим міг, допомагав. Не було вже, як раніше, «це твоє, а це моє».
Друг-травматолог виїхав 20 березня і сказав, що це зробили вже всі лікарі – лишатися було просто нереально: в місто не завозилися ні вода, ні їжа.
Багато хто хотів це зробити і раніше: люди збиралися біля драмтеатру (тепер розбомбленого) і намагалися організовано залишити місто. Але їх не випускали. Я вже не знаю, хто: українці (бо це дуже небезпечно через бойові дії в цьому напрямку) чи росіяни.
Дружина тепер не терпить підвалів. Пережите не дозволяє
Слава Богу, доїхали до Запоріжжя. Де зупинимося, не знали, але дуже далекі родичі тещі покликали їхати в Луцьк. Просто сказали: «Приїжджайте до нас, а далі якось буде». Так ми тут і опинилися.
Я дуже вдячний цьому неймовірному місту, сім’ї, яка дала дах над головою. Вдячний лікарні і головному лікарю Ларисі Петрівні (Лариса Духневич – директорка Луцької міської клінічної лікарні, - ред.), яка також протягнула руку допомоги.
Зараз працюю, знайомлюсь з колективом. Можу сказати тільки теплі слова про місто, яке нас прихистило.
Але, щоб повністю адаптуватися, знадобиться ще дуже багато часу. Лариса Петрівна запропонувала роботу і моїй дружині-провізору. Проте виникла проблема. Склади розташовані в нижніх напівпідвальних приміщеннях. Коли вона прийшла подивитися, трапилася істерика. Дружина каже: «Коли побачила підвал, я просто не могла себе контролювати. Прошу вибачення у Лариси Петрівни, але я не зможу там працювати. Можливо, пізніше». Потрібен час.
Доля батька невідома, а сестру могли вивезти в Крим
Словами неможливо передати весь той жах, що відбувався в Маріуполі. Я зробив скріншот з фразою: «Зараз жителю Маріуполя з’явитися в мережі – це як воскреснути». Це дійсно так.
На жаль, 15 березня моя анестезистка, з якою я пропрацював багато років, пішла не попрощавшись. Сказала, що більше не може бути в лікарні під блокадою росіян і мусить шукати рідних. Я досі не маю з нею зв’язку і не знаю, де вона.
До цих пір не знаю, що з моїй батьком, який жив на лівому березі.
Тітка і дядько, на жаль, загинули. Пару днів тому двоюрідна сестра вийшла на зв’язок і сказала, що підвал завалило. Вони загинули відразу, а сестрі з чоловіком і дітьми вдалося пробити чи то двері, чи то стіну в сусідній підвал і вибратися.
Їх усіх спершу перевезли в Новоазовськ (місто в Донецькій області), зв’язку немає. По українському номеру, коли дзвониш, оператор каже набрати якісь додаткові цифри. Я набирав, але зв’язку все одно не було.
Племінник дзвонив – якимось чином потрапив у Сімферополь, Крим. А з мамою (моєю сестрою) начебто немає зв’язку, бо вони в таборі ще не пройшли якихось процедур.
Ми всі дивилися воєнні фільми і бачили, як в концтаборі німці розподіляють, кого і куди. Це те саме.
Через те, що в місті немає зв’язку, думаю, багато людей, які вціліли, не знають навіть, що можна якось вибратися. Тим паче, тим, хто на лівому березі, як тільки виходять з підвалів, кажуть: «Проходьте, сідайте в автобус» і відвозять на російську територію. Що людям лишається? Вони не по своїй волі це роблять. Дістатися центру міста і західного боку їм нереально через бої.
Нам же по суті просто пощастило.
Я все життя думав і розмовляв російською. Але більше не хочеться цього робити. В останні роки ми всю лікарняну документацію заповнювали українською – без проблем. Тепер і розмовляти буду вчитися.
Маріупольці, які раніше більш-менш нейтрально ставилися до росіян і путіна, тепер ненавидять його. Тому що це просто нелюди.
Джерело - видання Pershyj.com.
