«А що ти відчував у бою? Ти вбивав когось? А коли відбудеться контрнаступ?» Такі запитання чують і військові, і ветерани, і їхні близькі. Досить часто цікавість не має меж і порушує не лише особисті кордони, а й норми етики та звичайної людяності. Внаслідок війни серед нас багато військовослужбовців, ветеранів, та й узагалі людей, які болісно переживають події в країні, зокрема через те, що їхні близькі на фронті. Про етичне спілкування з ветеранами/ветеранками та їхніми рідними кореспондентці АрміяInform розповіла зовнішня експертка з питань інклюзивності громадської організації «Безбар’єрність» Ніна Мацюк.
— Якими є основи етичного спілкування з ветеранами й ветеранками?
— У своєму професійному та особистому житті я виділяю три основні пункти, яких слід дотримуватися у спілкуванні з усіма людьми, зокрема і з ветеранами та ветеранками. Нагадаю: ветерани — це люди, які завершили свою військову службу, а це означає, що вони не у військовій формі, а значить ідентифікувати їх зовнішньо як людей з військовим досвідом складно. Також хочу наголосити, що ветерани та ветеранки — це не якась окрема група людей, а невіддільна частина нашого суспільства.
По-перше, важливий людиноцентричний підхід. Людина завжди в центрі нашого сприйняття, незалежно від того, чи є в неї статус ветерана/ветеранки, чи є в неї інвалідність, психологічний розлад або тривожність і так далі. Передусім маємо пам’ятати, що перед нами людина, особистість, а не якась з її ознак.
По-друге, коли ми звертаємося до людини, комунікуємо, взаємодіємо чи працюємо з нею, потрібно пам’ятати про гідність цієї людини й повагу до неї. Щоразу ставте собі запитання: чи відповідає засадам гідності та поваги те, що я хочу запитати, або те, як я хочу вчинити.
По-третє, і з цим поки що найбільше проблем, — у нас ще не сформовано питання особистих кордонів під час комунікації, нам часто здається, що ми можемо поставити запитання особистого характеру просто через власну цікавість або з інших причин. Необхідно дотримуватись власних кордонів і кордонів людини, до якої ви звертаєтесь, надаєте послугу тощо.
— А чому так відбувається, чому люди так часто у спілкуванні порушують кордони інших?
— Імовірно, це сформовано культурою телебачення, де з людських емоцій та реакцій робиться яскраве шоу, немає розуміння, що до почуттів потрібно ставитися бережно. І люди переносять це з екрана в життя. Наприклад, жінкам часто ставлять некоректні запитання на кшталт «Коли заміж? Коли народиш? Чому не народжуєш?» тощо. Ці питання є особистою справою кожної людини, й ніхто не зобов’язаний без свого особистого бажання ділитися цим. На жаль, у нашій новій реальності звучать некоректні питання особистого характеру й до військовослужбовців. А вони не зобов’язані ділитися своїми переживаннями чи почуттями й укотре переживати цей дискомфорт і вибудовувати власні кордони. Насправді те, що людина може почути, коли ставить таке запитання, може травмувати і її також, отже, своїм некоректним запитанням ви можете травмувати й військових або ветерана/ветеранку, й себе. Часто люди, що живуть у цивільному житті, насправді не готові знати про те, що проживають військові. Тож піклуймося одне про одного й не травмуймо нікого зайвий раз.
— Водночас некоректне запитання може викликати агресію ветерана, і звідси виникають стереотипи, що люди, які мають бойовий досвід, дуже емоційні, часом агресивні, нервові?
— Абсолютно точно, потім люди говорять, що військовослужбовці не можуть контролювати емоцій, не тримають себе в руках, і розповсюджують цей наратив, не розбираючись у причині. Але правда в тому, що так влаштована наша людська психіка й на будь-який подразник є відповідна реакція. Звісно, з певними питаннями мають працювати психологи та психотерапевти, а в особистому спілкуванні слід пам’ятати про етичні норми й не порушувати особистих кордонів. Не чіпати тригерних моментів у спілкуванні, й не буде, відповідно, агресивної реакції на це. Тоді всім буде безпечніше й комфортніше. Слід пам’ятати, що зараз ми всі травмовані, на відміну від 2014 року, коли більшість не розуміли, що відбувається. Сьогодні кожна людина, незалежно від того, де вона живе, в Ужгороді, Слов’янську чи в Харкові, так чи інакше травмована війною й нам з цим жити далі.
— У більшості українських громадян є близькі люди у Збройних Силах, і це має значення під час спілкування. Як правильно звернутися до ветерана, до військовослужбовця?
— У всіх випадках звернення до держслужбовця, військового, ветерана, до будь-кого — звертаємося до людини на її ім’я. Це єдиний правильний варіант. «Пане Олександре, пані Оксано». Якщо ситуація або контекст вимагає, скажімо, на науковій конференції, форумі, у журналістському матеріалі, тобто коли є потреба акцентувати, — тоді можна вказати статус: ветеран, особа з інвалідністю, військовослужбовець. Насправді таких ситуацій небагато. В решті випадків звертаємось на ім’я. Якщо ви не знаєте імені, запитуєте: як до Вас краще звертатись? Для всіх людей комфортними є різні форми звертання: Тарасе, пане Тарасе, можливо, ім’я та по батькові, комусь важливо підкреслили статус — професор, полковник тощо.
— Якому звертанню ви надаєте перевагу: на ви чи на ти?
— Я вважаю прийнятними обидві форми звертання, головне, щоб сторонам було комфортно. За правилами етикету до людей старших за 12 років передбачається звертання на ви, а перехід на ти — за згодою сторін. Ми часто цим нехтуємо, навіть у закладах освіти до дітей зазвичай звертаються на ти. Також неправильно обирати форму звертання, так би мовити, за зовнішністю, зважаючи, наприклад, на вік людини. Знайомство починається на ви, але якщо це комфортно для обох сторін — переходимо на ти. Існує стереотип, що звертання на ви — це про формальні стосунки, дистанцію чи статусність, а на ти — це про дружні, неформальні стосунки. Це неправильно, горизонтальні зв’язки зі зверненням на ви для багатьох комфортні.
Щодо внутрішніх комунікацій у Збройних Силах України, там також має бути звертання на ви, поки сторони, незалежно від статусу, звання чи віку, не вирішать перейти на ти. Я знаю, що навіть у зоні бойових дій люди часто обирають форму спілкування з кимось на ти, а з кимось на ви, кому як комфортно. Зараз війна, і так часто буває, що двадцятирічні військовослужбовці мають вищу посаду, аніж сорокарічні побратими чи посестри. І це не має значення, повага у спілкуванні — найголовніше. Зрештою, звертання на ви — це також встановлення особистих кордонів.
— Що порадите для уникнення конфліктів з ветеранами/ветеранками через травматизацію від болісно сприйнятих висловлювань?
— Найкраще, звичайно, пам’ятати ті три пункти, яких слід дотримуватися: 1. Спочатку людина. 2. Гідність та повага. 3. Дотримання особистих кордонів. Стримувати свою цікавість. Якщо прикра ситуація таки сталася, треба перепросити, але зробити це правильно. Не кажіть: перепрошую, бо тебе це зачепило. Або: в тебе така реакція, то я перепрошую. Цим ви перекладаєте відповідальність на іншу людину, ніби проблема в її реакції. А насправді проблема в поставленому некоректному запитанні. Слід сказати: вибач мені, бо я поставив/ла некоректне запитання. І це важливо, слід усвідомити, що це ви поставили некоректне запитання, порушили особисті кордони, забули про повагу та гідність і взагалі про те, що перед вами жива людина, а не об’єкт, від якого можеш задовольнити свою цікавість, отримати сильні емоції тощо.
Часом ми сприймаємо війну як щось яскраве і разюче, наші герої там борються й усе круто, як у героїчному фільмі. Насправді війна — це жахливо, травматично, ми втрачаємо наших людей, і це боляче. Можливо, так захищається наша психіка — ми ніби на драйві, адреналіні, ми сильні, ми боремось. Нам дуже важливо підтримувати свій бойовий дух і бойовий дух тих, хто нас безпосередньо захищає, але це не слід сприймати як гостросюжетний фільм, який ми спостерігаємо по той бік. Війна це страшно й це стосується всіх нас.
Загалом, психотерапевт Володимир Станчишин говорить про те, що у військових краще не запитувати, військових краще слухати. І не пасивно слухати, а бути уважними слухачами. І не лише в той момент, коли вони щось говорять, а загалом — тримати руку на пульсі того, що відбувається в житті певного військовослужбовця. На жаль, у нас є своєрідна красива картинка героїчного військового, хочеться наблизитися до таких людей, як до зірок. А насправді ці люди переживають травматичні події, і комусь, може, й не хочеться в цей момент ні з ким розмовляти.
— Часто людям хочеться підійти до військових чи ветеранів, заговорити, запропонувати допомогу, але вони побоюються реакції. Чи варто звертатись, коли є страх помилитись, завдати травми словами?
— Коли є страх помилитись, це, можливо, означає, що ви невпевнені, чи коректне ваше звернення до ветерана/ветеранки або військовослужбовця. Щоб зрозуміти, як правильно це зробити, варто проконсультуватися з військовим психологом. Це важливе питання для нашого суспільства нині. Часто люди питають: чи прийнятно, скажімо, пригостити військовослужбовця кавою. Тут можуть бути різні варіанти. Я, до прикладу, як дружина військового можу уявити, що моєму чоловіку хтось запропонує пригостити його кавою. Точно знаю, що він би цього не зрозумів, це би здивувало його і довелось би використовувати певний ресурс, щоб пояснити свою відмову. Але чи мають військові пояснювати нам, цивільним, що прийнятно чи неприйнятно, сумніваюсь. Водночас я знаю, що є військовослужбовці, для яких це може бути хорошим приводом поговорити з кимось, або комусь це може бути приємно, всі люди різні й військовослужбовці також різні. Важливо не узагальнювати, зокрема і ветеранів, і військових. Нещодавно я чула думку, що варто поступатися місцем у черзі військовим, наприклад, на пошті. Але тут виникає запитання: чому ми вирішуємо за військового, що він має пройти в черзі вперед. Можливо, він давно не був в атмосфері цивільного життя і йому в радість побути в такому середовищі, пригадати ці відчуття, постояти в черзі серед людей, робити буденні справи, як колись до війни. Або, можливо, він дійсно поспішає й це буде доречно, отже, завжди можна запитати в конкретної людини й бути готовими до відповіді.
Важливо наголосити, що свою вдячність можна виражати не словами чи маленькими кроками назустріч, а більш серйозними речами: ми в тилу маємо працювати над тим, щоб наше життя було достойним вчинку наших захисників/захисниць, щоб, приїхавши в тил, вони бачили, заради чого вони щодня ризикують, борються й захищають нас від ворога. І ще раз нагадаю, що за зовнішніми ознаками ми не визначимо — перед нами ветеран чи ні. Військовослужбовців ми вирізняємо за статутною формою, а ветерани вже в цивільному одязі. Фактично їх неможливо ідентифікувати. Кожна людина заслуговує на повагу: військовий, ветеран, цивільна людина з інвалідністю чи без неї, жінка чи чоловік, старша особа чи дитина. Ще раз акцентую на тому, що ми маємо бути активно уважними до військових та ветеранів і більше слухати й чути, аніж ставити запитання.
— Як, на вашу думку, з чим пов’язане вживання некоректної термінології у спілкуванні з цією категорією громадян: з неграмотністю чи небажанням пристосовуватися до «нових» безбар’єрних правил у суспільстві.
— Вживаючи коректну термінологію, ми демонструємо своє ставлення до людини. Іноді мені кажуть: насправді неважливо, як до людини звертаються, важливо, щоб у людини все було добре, щоб вона могла отримати всі послуги, вільно пересуватися містом тощо. Але перше, що формує це все, — це якраз ставлення до цієї людини. Те, як ми говоримо, і конструює нашу дійсність. З цього все починається. Одним з перших продуктів, що вийшли після затвердження Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року, був Довідник безбар’єрності. Тому що, починаючи працювати з цією темою, ми маємо використовувати правильну та коректну термінологію. Адже це і демонструє наше ставлення до людини. Чому люди не використовують коректну термінологію? По-перше, ми, на жаль, у спадок від радянського союзу отримали не найкращі словесні форми, наприклад, слово «інвалід». Крім того, часто люди через неосвіченість або неграмотність використовують слова «дебіл», «ідіот». Освічена людина знає, що це медичні терміни, якими раніше називали ступені розумової відсталості. Можна виділити три причини: радянський словниковий спадок, неосвіченість людей і, на жаль, робота журналістів. Часом, коли їм хочеться «гостренького», вони пишуть про людей з інвалідністю через призму жалості або героїзму. Для статті такого стилю потрібні емоційно насичені слова — звідси образливі й некоректні вирази щодо осіб з інвалідністю, що вкоренилися в суспільстві. Плюс психіка чинить спротив: це мене не стосується, це зайві ресурси. Від будь-яких змін, навіть спрямованих на краще, людина часто навіть підсвідомо хоче відсторонитися. Однак хороша тенденція є, в нашому суспільстві стає дедалі більше людей, які використовують коректну термінологію. І це стає нормою.
