19-річна Оксана Рубаняк навчалася на вчителя, та давно відчувала тягу до військової служби. Вона була готова до повномасштабного вторгнення ще задовго до його початку. Напередодні великої війни дівчина працювала в міськраді, складала плани на майбутнє, мріяла – як і мільйони українців. Та це все перервалося 24 лютого. Відтоді життя дівчини розділилося на «до» і «після».
Повідомляє "Шо там?".
Сьогодні Оксана пліч-о-пліч із побратимами палить окупантів із кулемета у 72-гій окремій механізованій бригаді ім. Чорних Запорожців і нічим не поступається чоловікам. За характер та витримку її прозвали «сталевою жінкою» і вигадали псевдо – «Ксена».
За освітою вчитель, на практиці – боєць
Я родом із мальовничого села Грамотне Верховинського району Івано-Франківської області. Там прожила до 15-річного віку. Родина у мене дружня, змалку плекала в мені цінності любові: до сім'ї, України та народу.
Після закінчення школи я вступила до Івано-Франківського фахового коледжу ПНУ ім. В. Стефаника. Після другого курсу почала навчатися в омріяному столичному університеті НПУ ім. М. Драгоманова та на військовій кафедрі ПНУ ім. В. Стефаника.
Я здобула освіту вчителя, але бачення змінилося. Зараз понад усе мене турбує доля країни та її майбутнє. І свою участь у ній сьогодні бачу виключно на військовій посаді. Адже воля не дається задарма – вона виборюється кров'ю і завзяттям.
Тож після школи я хотіла потрапити у військовий ліцей, але не вийшло. Проте згодом я вступила на військову кафедру місцевого вишу. Бо розуміла, що колись доведеться захищати Україну від ворога. Це усвідомлення було цілком логічним, зважаючи на історичну парадигму.
Воюю пліч-о-пліч із побратимами свого дядька
Період 2014 року я пам'ятаю яскраво. Мій дядько Іван Рубаняк тоді пішов воювати в лавах одного з добровольчих батальйонів. На його долю випали найтяжчі бої тих років: Дебальцеве, Іловайськ, а також полон. Ніколи не забуду розповіді дядька. Хоча мені тоді було 11 років, я цілком розділяла його погляди як захисника, людини, яка любить свою державу.
Дядько вчив, що війна ніколи не стукає у двері. Ти сприймаєш її різко, але охололо. Перед тобою ворог, і його треба знищити. Хто прийде до тебе з мечем – від нього і загине. Ось єдина істина.
Бойового досвіду не мала, але знала теорію
До початку повномасштабного вторгнення я працювала в Івано-Франківській міській раді у Департаменті молодіжної політики та спорту. Ми саме створювали консультативно-дорадчий орган при органі місцевого самоврядування із представників молоді для консультування, розробки та реалізації молодіжної політики на місцях.
Про початок вторгнення мене сповістила власниця квартири, яку я орендувала. Вона забігла в кімнату і прокричала: «Оксано, прокидайся! Почалася війна!». Спершу я подумала, що це сон, але згодом зрозуміла: ні, це реальність.
Відразу почала телефонувати рідним, друзям, колегам. Від сім'ї надходили ідеї виїхати за кордон, та я запевняла, що потрібна тут. Я була глибоко у цьому переконана.
Пішла воювати, бо хотіла жити у вільній державі
Коли я переконалася, що з рідними все гаразд, почала думати, де можу бути корисною. На роботу того дня ми так і не вийшли, тому я зателефонувала Назарію Кішаку. Він тоді був радником міського голови з питань безпеки та правопорядку, а зараз – мій командир взводу.
Я розуміла, що допомога потрібна як ніколи. Так і сталося. Назарій почав організовувати добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади, до якого доєдналися приблизно двісті добровольців, серед яких і я.
Розуміння, що моє місце на фронті, приходило поступово. Спершу ТрО, потім ЗСУ. Коли мене питають, чому ти тут, на фронті, я відповідаю коротко: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Я хочу і борюся. Вірю, що ми поборемо ворога, виженемо його з української землі та ніколи не допустимо до наших терен.
Про те, що я на фронті, батьки дізналися десь через 2,5 місяці. Я не хотіла, аби вони турбувалися, нервувалися. Але коли це стало очевидним, то вони мене підтримали. Знають мій характер і переконання, розуміють, що по-іншому я б не вчинила.
Стала кулеметницею на рівні з чоловіками
Не я обрала кулемет, а радше він мене. У новому підрозділі 72 ОМБр якраз були вільні посади у кулеметному взводі. Порадившись із хлопцями, ми спільно стали кулеметниками. Вчилися разом, набували практику.
Загалом я звикла до такої зброї одразу. Працювати з нею подобається, це легко. Кулемет призначений для враження кулями різних наземних, надводних і повітряних цілей. З нього можна знищити противника одним пострілом або чергою, що доволі зручно.
Основна робота кулеметника – вогнева підтримка особового складу з кулеметів. За кулеметом працює розрахунок із трьох людей: один заряджає, другий стріляє, третій наводить. Кожен елемент у цьому ланцюгу надважливий. Тільки злагоджена робота призводить до хорошого результату. На щастя, у моєму взводі хлопці дружні, тямовиті, працювати з ними – одне задоволення.
Але військова робота не обмежується посадою. За потреби я і діловод, і парамедик, і розвідник. Словом, універсальний солдат.
