На Луганщині у бою був тяжко поранений боєць Національної гвардії України Дмитро із позивним "Фін" — два дні він провів без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами, пив гнилу воду з болота й таки дочекався порятунку.
Його історію переповів у своєму фейсбуці Max Bugel.
"Сьогодні був дуже складний день. Але також і хороший — через те що зробили дуже добру справу. Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив".
У наступних дописах чоловік зазначив, що два дні Дмитро провів у посадці сам. Також стало відомо, що підрозділ повернувся забрати його, але група Макса знайшла його раніше.
Дмитро наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму, де затрималася дощова вода… Цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час.
Історію свого порятунку Дмирто детальніше розповів виданню "Фактам".
"Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян, — каже Дмитро. — Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку. На височині ліс. Той ліс за формою наче штани. Недарма ми й назвали цю позицію "Штани". У низовині між "штанинами" — пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали "крити" з чого тільки можна… Можливо, бронетехніку підтягнули. Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелось відходити.
Спершу Дмитро дістав поранення у праву руку.
"Я лівою рукою допомагаю тягнути пораненого. У правій — автомат наготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Пряме влучання прямо у зброю!
Тоді ще Дмирто зміг накласти собі турнікет. Потім відчу важчезний удар по лобі — наче кувалдою добряче гепнули. У очах помутніло і, як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. За словами хлопця, це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима.
"Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді як при важких пораненнях та крововтраті — головне пити якомога більше та частіше. Сили тануть просто на очах. А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі — бачу та чую одне, відкрив — нічого вже немає".
Далі Дмирто намагався переповзти через протитанковий рів та ріллю — каже, якби його там побачили, то точно б розстріляли. Кілька разів бився пораненою головою об грудки землі й думав лише про одне: аби не знепритомніти.
Дмитро «Фін» згадує: під час цієї вимушеної «робінзонади» вижити йому допомогла вода з болота та ті ж безуспішні мандри за примарами. Бо хлопець увесь час рухався, через це й не замерзнув:
"У низовині цієї лісопосадки та ярку, куди я й дістався у своїх "мандрах" — болото, яке ще не висохло, — розповідає боєць. — І там у мочарах, глині та камінні — вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Потім ще знайшов якийсь слід від військового черевика. Там теж краплини води. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратись з того ярку. І знепритомнів та гепнувся додолу десь з триметрової висоти. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Згодом лікарі пояснили, що я добряче забив обидві легені. Рани кровили на тілі. І старі, і нові".
Другу добу хлопець провів у хованці у лісосмузі, сьорбаючи ту саму воду, періодично втрачаючи свідомість. Дмитру ввижалися бійці, які ходять лісосмугою поруч, але мене не бачать. А ще чув канонаду пострілів, вибухи. Першої та другої доби над посадкою кружляв квадрокоптер — одного разу навис над Дмитром, після того посадку обстрілювали.
— Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком йдуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни — все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю, — згадує "Фін". — А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську "піксельку". Бійці мене теж помітили. Кричать українською: "Ти хто? Що тут робиш?" А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою. Потім вони зрозуміли, хто я і звідки. Бо знали, що під час минулого бою один поранений воїн, тобто я, "загубився". А я не пам’ятав, скільки діб минуло, тому й сказав, що "робінзоню" тут вже чотири доби.
Дмитра евакуйовували під обстрілами. Хлопці тягли навприсядки. Зробили імпровізовані ноші — перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок.
"Підстелили під мене термоковдру. Найсмішніше було те, що під вагою мого тіла та ковдра потім розірвалась. Тож я сідницями їхав по землі. Ще й штани та білизна почали спадати, тож відчув голим тілом каміння й землю. Але, слава Богу, все закінчилось щасливо. До речі, у тій самій посадці хлопці знайшли й евакуювали одного нашого загиблого побратима — про якого я чув у рацію, що поранений в обличчя…".
Хлопця евакуювали до лікарні — спершу у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі. Скоро — Київ. Ліву руку довелось ампутувати остаточно, також у хлопця почалась гангрена, тож медики вимушені були провести реампутацію, видаливши увесь суглоб. Прострілений палець теж ампутували. У легенях почав розвиватись пневмоторакс. А ще від вживання болотної води почались проблеми із нирками. Попереду не одна операція.
