"Коли ми побачили українських військових, то просто плакали від щастя": мешканка Маріуполя розповіла про жахи окупації

Про жахіття Маріуполя чув увесь світ. Після широкомасштабного вторгнення росії до України, резонансом розлетілися новини про те, як місто стало Героєм і справжнім щитом проти ворожої армії. Очевидиця тих подій, 19-річна жителька Маріуполя Дар’я Рудюк, котрій випало на долю власними очима побачити невимовні звірства російської армії, поділилася своїми спогадами.

Повідомляє "Арміяinform".

 — Де вас застало широкомасштабне вторгнення росії до України?

— 24 лютого для мене розпочалося, як зазвичай. Привичні ранкові клопоти. Щоправда, незвичною була інтенсивність повідомлень у телеграмі. Телефон фактично не замовкав, мої одногрупники, друзі писали, що поспіхом усі кудись збираються. Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Подивилася звернення нашого Президента, він сказав, що почалася повномасштабна війна. Я не змогла в це повірити. Вибігла з кімнати, батьки спокійно збиралися на роботу, молодший брат готувався до дитсадка. Я видихнула… Подумала, що все добре. Але вже за кілька хвилин пролунав потужний вибух. Він був такої сили, що не просто вікна трусилися, здригалися стіни …Пожежні. Швидка. Крики… Жах і розпач…

Це був перший «прильот» на нашу вулицю. Один будинок згорів одразу, ще два — зазнали руйнувань. Я не могла повірити в те, що відбувалося.

 Важко було усвідомити й те, що війна не десь далеко, а тут, поруч, і стосується кожного… Навчання скасували, батьків перевели на дистанційну форму роботи.

— Як далі розвивалися події у вашому житті? Чи думали потім покинути місто?

— Порадившись, батьки вирішили, що ми залишимося в Маріуполі. У нас була бабуся поважного віку, тож ані вона, ані ми не хотіли покидати свій рідний дім і своє рідне місто.

До 1 березня ми жили вдома, переховувалися в підвалі. За можливості відвідували бабусю, яка жила на околиці міста в мікрорайоні «Східний». Перебої з електропостачанням нас спершу не сильно турбували, у нас був генератор. Але згодом почав закінчуватися бензин, газ, почалися проблеми з водою. Кількість «прильотів» по нашому мікрорайону щодня збільшувалася, над будинком раз за разом пролітали літаки. Пам’ятаю, як 2 березня нас сильно бомбили, а коли ближче до обіду стало спокійніше, ми фактично за лічені хвилин зібрали документи і речі та поїхали до наших знайомих. У них було бомбосховище. А втім, 3 березня почали інтенсивно бомбити і їхній район, і ми як спустилися того дня в бомбосховище, так і ніхто його не покидав аж до 6 березня.

Щоправда, в один із днів, коли обстріли вщухли, ми вирішили піднятися в квартиру, аби взяти їжу і сходити до вбиральні. У бомбосховищі ми всі дні спали сидячи, і я вирішила на хвилину прилягти на ліжко. І в той самий момент, коли я прилягла, почула, як ніби над моєю головою з гучним свистом пролетіла ракета. Потім був потужний вибух, як виявилось, ракета влучила в сусідню квартиру. Обійшлось…

 «Сніг і дощ також були нашим спасінням, адже так ми мали воду»

Пізніше ми переїхали до мого хресного батька. Від ракет переховувалися в підвалі. Підвал наш був під магазином, і це рятувало нас, адже була хоч якась їжа. Сніг і дощ також були нашим спасінням, адже так ми мали воду. Готували на багатті. А 14 березня ми почули новий звук. До того часу ми вже навчилися за звуком розрізняти ракетні удари з неба, із землі. Але це було щось нове. Думаю, з моря.

15 березня, зорганізувавшись із людьми, котрі мали машини, ми вирушили з Маріуполя до Мангуша. Біля села Приморське побачили безліч загиблих людей, які просто лежали обабіч дороги. Це насправді дуже страшно.

 — Усі цивілізовані люди розуміють, що росія творить геноцид нашого народу. На прикладі Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Що можете сказати з цього приводу?

— Так, це геноцид. А як ще називається стрільба із танка по лікарні, де ховалися люди. Як? І таких жахіть безліч. Вони ж розуміють те, як підло себе поводять і які звірства творять.

Коли ми їхали до Запоріжжя, то проїжджали 9 ворожих блокпостів. На кожному нас зупиняли і казали розвертатися, повертатися в Маріуполь, мовляв, що і далі захоплюватимуть Україну, і творитимуть ще гірші звірства. І сміялися. Як так? У людей таке горе… Коли ми потрапили до наших військових, почули українську мову, то дуже довго і сильно плакали.

 «Я ненавиджу цих людей, котрі прийшли «асвабаждать» мене з мого будинку»

 Я ненавиджу цих людей, котрі прийшли «асвабаждать» мене з мого будинку, з мого міста, тих, хто вбив тисячі людей, зґвалтував безліч жінок, усіх, хто окупантом прийшов на нашу землю. Наша бабуся померла 18 травня, вона відмовилася виїхати з нами. Ми навіть не змогли з нею попрощатися. Ховали її рашисти. Як потім розповіли знайомі, ті, хто прийшов на похорон, виносили її з дому в простирадлі, а воно порвалося, тіло впало. Вони повернулись за іншим простирадлом, паралельно вкрали бабусин ноутбук. Нелюди…

Мій батько був у Маріуполі 19 травня, розповідав, що там усюди запах смерті. Тіла загиблих просто лежали на вулицях, їх ніхто не прибирав. Якщо і ховали, то здебільшого в братських могилах. До рук скотчем примотували паспорт. Людей загинуло дуже багато.

 «Ми обов’язково повернемося в рідний, і головне — український Маріуполь»

 — Як ви далі плануєте своє життя і чи будете повертатися в рідне місто?

— Ми обов’язково повернемося в рідний, і головне — український Маріуполь. Наше місто було як щит для інших міст, а зараз  воно фактично знищене. Але я впевнена, що ми відбудуємо Маріуполь, який у майбутньому стане містом усіх вільних людей. Перемога буде тільки за нами. А ще я хочу, аби люди знали правду, як все було, що таке «русскій мір» і хто такі «асвабадітелі».

Читайте також